Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

— Як і я, дитинко, — підвів голову Весемір. — Про що тобі йдеться? Про тих удів та дітей? Ламберт і Коен говорять безтурботно, як бува з молодиками, але ж важливі не слова. Адже вони…

— …вони тих дітей захищають, — урвала Трісс гнівно. — Так, я про те знаю. Від вовкулаки, який протягом року вбиває двох-трьох, тоді як нільфгардський загін може протягом години вирізати й спалити ціле містечко. Так, ви бороните сиріт. Я ж, натомість, б’юся за те, щоб сиріт було якнайменше. Б’юся з причинами, не з наслідками. Тому я — у раді Фольтеста з Темерії, сиджу там разом із Феркартом і Кайрою Мец. Радимо, як не допустити війни, а якби до неї дійшло — як захиститися. Бо війна висить над нами постійно, наче стерв’ятник. Для вас то сварка. Для мене то гра, ставка в якій — виживання. Я в тій грі задіяна, тому ваші байдужість і безтурботність болять мені й мене ображають.

Ґеральт випростався, глянув на неї.

— Ми — відьмаки, Трісс. Чи ти цього не розумієш?

— А що тут розуміти? — Чародійка труснула каштановою гривою. — Усе ясне й прозоре. Ви обрали чітке ставлення до світу, що вас оточує. Те, що за мить той світ може розсипатися на друзки, є частиною того вибору. Мого — не є. Це нас відрізняє.

— Я не впевнений, що тільки це.

— Світ розсипається на друзки, — повторила вона. — Можна за тим байдуже споглядати. Можна тому протидіяти.

— Як? — усміхнувся Ґеральт насмішкувато. — Емоціями?

Вона не відповіла, відвернулася до вогню, що гудів у каміні.

— Світ розсипається на друзки, — повторив Коен, киваючи в удаваній задумливості. — Скільки ж разів я те чув.

— Я також, — скривився Ламберт. — І не дивно, бо останнім часом це популярні слова. Так говорять королі, коли виявляється, що для королювання необхідна хоча б крихта розуму. Так говорять купці, коли жадоба й дурість доводять їх до банкрутства. Так говорять чарівники, коли починають втрачати вплив на політику чи джерела прибутків. А адресат фрази має одразу після неї очікувати на якусь пропозицію. Тож скороти вступ, Трісс, і зроби нам пропозицію.

— Мене ніколи не радувало фехтування словами, — чародійка зміряла його холодним поглядом, — як і красномовні виступи, що служать тому, щоб висміювати співбесідника. Я не маю наміру брати участь у чомусь такому. Про що мені йдеться, ви також добре знаєте. Хочете ховати голови в пісок — ваша справа. Але тобі, Ґеральте, я сильно дивуюся.

— Трісс. — Біловолосий відьмак знову глянув їй просто в очі. — Чого ти від мене чекаєш? Активної участі в битві за спасіння світу, що розсипається на друзки? Я маю піти до війська і стримати Нільфгард? Я маю, якщо дійде до чергової битви за Содден, устати з тобою на Горі, пліч-о-пліч, і битися за свободу?

— Я була б гордою, — сказала вона тихо, опускаючи голову. — Я була б гордою і щасливою, якби могла битися поряд із тобою.

— Вірю. Але я для цього недостатньо шляхетний. І недостатньо мужній. Я не придатний для солдата чи героя. Пронизливий страх перед болем, перед каліцтвом чи смертю — не єдина причина. Не можна примусити солдата, щоб він припинив боятися, але можна забезпечити його мотивацією, яка допоможе переломити страх. А я такої мотивації не маю. Не можу мати. Я — відьмак. Штучно створений мутант. Я убиваю потвор. За гроші. Захищаю дітей, якщо батьки мені заплатять. Якщо заплатять мені нільфгардські батьки, захищатиму нільфгардських дітей. А якщо навіть світ поляже в уламках, що не видається мені правдоподібним, я вбиватиму потвор на уламках світу, доки якась потвора не вб’є мене. Це моя доля, моя мотивація, моє життя і моє ставлення до світу. І не я це вибирав. Зроблено це за мене.

— Ти озлоблений, — констатувала вона, нервово шарпаючи пасмо волосся. — Або вдаєш із себе озлобленого. Ти забуваєш, що я тебе знаю, тож не розігруй переді мною черствого мутанта, позбавленого серця, совісті та власної волі. А причини озлоблення я вгадую і розумію їх. Віщування Цірі, правда?

— Ні, неправда, — відповів він холодно. — Бачу, що ти мало мене знаєш. Боюся смерті, як будь-хто, але до думки про неї я призвичаївся вже дуже давно, не маю ілюзій. Це не скарги на долю, Трісс, це звичайний холодний розрахунок. Статистика. Ще жоден відьмак не помер від старості, у ліжку, диктуючи заповіт. Жоден. Цірі не здивувала мене й не налякала. Я знаю, що помру в якійсь ямі, що смердить стервом, розшарпаний грифоном, ламією чи мантикорою. Але на війні я помирати не хочу, бо це не моя війна.

— Я тобі дивуюся, — сказала вона різко. — Я дивуюся, що ти так говориш, дивуюся відсутності в тебе мотивації, як ти захотів по-вченому окреслити свої дистанціювання та байдужість. Ти був у Соддені, в Анґрені й на Заріччі. Знаєш, що сталося з Цінтрою, знаєш, що спіткало королеву Каланте й кільканадцять тисяч тамтешнього люду. Знаєш, крізь яке пекло пройшла Цірі, знаєш, чому вона кричить ночами. Я також це знаю, бо я також там була. Я також боюся болю і смерті, сьогодні я боюся навіть більше, ніж тоді, й маю для того підстави. Щодо мотивації, тоді мені здавалося, що я маю її настільки ж мало, як і ти. Що мені, чародійці, було до долі Соддену, Брюґґе, Цінтри чи інших королівств? Проблеми більш чи менш умілих володарів? Інтереси купців чи баронів? Я була чародійкою, теж могла сказати, що це не моя війна, що я можу на уламках світу змішувати еліксири для Нільфгарду. Але я стала тоді на Горі, поряд із Вільгефорцем, поряд із Артаудом Террановою, поряд із Феркартом, поряд із Енідою Фіндабайр і Філіппою Ейльгарт, поряд із твоєю Йеннефер. Поряд із тими, кого вже немає, — Корал, Йоелєм, Ванелле… Був такий момент, коли я забула зі страху всі закляття, крім одного, за допомогою якого я могла телепортуватися з того страшного місця додому, до моєї маленької башточки в Маріборі. Була така мить, коли я блювала з переляку, а Йеннефер і Корал підтримували мене за шию і волосся…

— Припини. Припини, прошу.

— Ні, Ґеральте. Я не припиню. Адже ти бажаєш знати, що сталося там, на Горі. Тож слухай: були гуркіт і полум’я, були сяючі стріли й кулі вогню, що вибухали, були вереск і гримотіння, а я раптом опинилася на землі, на якійсь купі обвугленого шмаття, з якого підіймався дим, і раптом зрозуміла, що та купа шмаття —