Читати книгу - "Напівзагублений"

Нічого.

Знову мацаю. Нічого.

Знову.

І знову.

Розколини знаходити нелегко, навіть якщо точно знаєш, де вони є. І я розумію, що минуло забагато часу. Вони вже давно її закрили. Але я не зупиняюся. Обмацую руками повітря.

Я був так близько до них. Так близько до Анналізи.

— Чорт, бляха, чорт!

Я мацаю знову і знову.

Захеканий Несбіт падає біля мене на землю.

Тепер байдуже, що ми були в них на хвості. Розколина закрита.

І їх немає.

Кожна секунда на вагу золота

Ми з Несбітом вертаємося в табір під страшною зливою. Селія й Адель обережно все оглядають. Донна стоїть біля одного з наметів. Має похмурий вигляд. Кожен намагається мовчки з усім цим змиритися: зі смертю та руїною, а ще й з багнюкою, на яку перетворилася земля. Я підходжу до Кірсті. Габріелева куртка прикриває верхню половину її тіла; одна нога закривавлена та вивернута вбік під жахливим кутом.

Габріель ховається від дощу під деревом. Я кажу йому:

— Ван мертва.

— Так. Але нам не можна її займати. Не можемо її поховати. Не можемо навіть накрити її ковдрою, бо на тілі можуть бути пастки-міни, — він дивиться на мене й запитує: — Як люди можуть таке робити?

Я згадую Ловців, яких я вбив, коли вони спали, і відповідаю:

— Не знаю.

Та насправді я знаю, як це робиться, знаю, як ставати жорстоким звіром, та й сам Габріель теж таке робив. І тут я усвідомлюю, що про це він і думає: ми самі робили так раніше, зокрема й він: убивали цілі зграї Ловців, залишаючи по тому десять або й двадцять тіл.

— А що з Анналізою? — запитує Габріель.

— Вона жива. Я бачив її здалеку. Вони взяли її в полон.

— Чи просто взяли з собою, — додає Габріель.

І я знаю, що він має рацію. Її або закують у ланцюги й катуватимуть, або ж хвалитимуть і прославлятимуть: або полонянка, або героїня. Та хоч як я її ненавиджу, я й досі не вірю, що вона шпигунка Соула.

Габріель каже:

— Ходімо звідси. Залишмо це все. Просто зараз. Нас тут уже нічого не тримає.

Можливо, так учинити було б найбільш розсудливо, але я не певний, куди мені йти. І хоч як я хочу жити в якійсь затишній місцині біля річки, мені це не видається можливим, поки Соул і далі вбиватиме та катуватиме. Тут уже йдеться не лише про Анналізу; йдеться про Соула й усю його систему переслідувань і терору.

До нас підходить Селія та запитує, що я бачив. Я розповідаю їй про Анналізу і про те, як близько ми були від Ловців.

— Вони вас бачили? — питає Селія.

— Ні. Я був невидимий, — але тоді додаю: — Хоча Несбіт не був. Вони могли його побачити. Навряд чи, але…

Селія тре чоло, озирається й каже:

— Вони, мабуть, не планували повертатися, інакше не закрили б розколину. Та все ж таки, якщо вони побачили Несбіта або почули вибух… Нам однаково варто звідси забиратися. Тут нам нічого робити.

Ми з Габріелем ідемо шукати Несбіта. Він сидить на землі біля Ван. Я сідаю навпочіпки з другого боку тіла та дивлюся на Несбіта, сподіваючись побачити в його очах сльози, але їх там немає. На щоках Ван краплі дощу, і здається, ніби плаче вона.

Згадую, як побачив її вперше, в женевському будинку, де я спочатку подумав, що то чоловік. Вона завжди була така вродлива: дивовижно, інколи просто приголомшливо гарна. Така розумна, кмітлива і метка. А ще я згадую про кілки та зілля, які вона виготовила, щоб допомогти Габріелю визволитися з фейнівського стану, в якому він застряг. Як невимушено вона провела всю ту процедуру. І як упевнено вона поводилася з Провідницею, Меркурією й Анналізою. Завжди була така спокійна та розважлива, а водночас дуже мудра та потішна. А тепер вона перетворилася на ніщо. Її дзьобатимуть птахи та поїдатимуть комахи. Альянс утратив ще одну важливу особу. Загинула ще одна Чорна відьма. Ще одна відьма, наділена могутньою силою, яка тепер втрачена: і для Альянсу, і для всього світу. А в нас натомість залишився тільки труп, що лежить у багнюці. І винен у цьому один лиш Соул. Він винен у всьому: у смерті мого батька, у тому, що ми з Анналізою стали ворогами, у загибелі стількох Чорних і Білих чаклунів. Соул — джерело всіх бід.

Підходить Адель і каже:

— Селія хоче, щоб ми звідси забралися. Негайно, — і ми з Габріелем ідемо слідом за нею, залишивши Несбіта наодинці з Ван востаннє. Селія чекає нас на краю табору — там, звідки ми й зайшли в нього. Має нетерплячий вигляд.

Габріель каже:

— Несбіт уже йде, — але я знаю, що той не хоче залишати Ван. Недобре йти так поквапливо.

— Ви бачили Донну? — запитує Селія.

— Останнім часом — ні, — відповідає Габріель.

Ми стоїмо й чекаємо. Ніхто не з’являється. Селія бурмоче щось про порушення дисципліни.

— Що ти збираєшся робити? — цікавиться в неї Габріель.

— Я хотіла, щоб ми ще п’ять хвилин тому звідси забралися, — Селія хитає головою. — Габріелю, піди і знайди Донну. Вона мусить бути десь неподалік. Натане, скажи Несбітові, що ми вже йдемо. Вирушаємо за десять хвилин, з ними чи без них.

Я вертаюся до тіла Ван і зовсім не дивуюся, що Несбіт досі там.

Кажу йому:

— Нам треба йти.

Він нахиляється над Ван і щось їй тихенько каже. Я відступаю на крок, щоб не чути. Тоді він підводиться, але й далі стоїть до мене спиною. Мабуть, знову плаче.

Я кажу:

— Донна десь зникла. Нам треба її знайти.

Несбіт відповідає:

— Я бачив її кілька хвилин тому. Отам, — і він прямує до дерев, розглядаючи землю. Мабуть, шукає її сліди.

— Як ти гадаєш, — запитую я, — вона втекла?

— Я не здивувався б. Її не надто люб’язно зустріли в Альянсі, а тепер вона ше й побачила, шо її очікує, якшо їй таки випаде честь до нас долучитися…

Ми підходимо до узлісся саме там, де відходили звідси Ловці.

— Як думаєш, вони не могли повернутися, га? — запитує Несбіт, дивлячись на пагорби вдалині.

— Вони закрили розколину. Швидко повернутися тепер не зможуть.

Але мені цікаво, чи не може виявитися, що в них є інша розколина, або та розколина, через яку вони пішли, віддалила їх лише на кілька кілометрів, і тоді вони вже повертаються сюди.

Несбіт тихенько обсипає Ловців прокляттями.

— Нам треба знайти Донну, — нагадую я