Читати книгу - "Пророчиця"

Тепер уже Шпола не крився, рвонув навперейми, швидко скоротивши відстань між собою та втікачем. Вони рухалися синхронно, ось їх уже розділяла тільки досить величенька, неправильної форми калюжа.

— Стій, Бородульо! — на ходу Шпола рвонув із кобури пістолет, підніс дуло догори, готуючись за непокори пальнути в повітря для попередження.

Але втікач зупинився.

Розвернувся до Андрія, в повороті висмикуючи з-за пазухи щось, чого Шпола роздивитися толком не встиг — бо досить тягнути, палець надавив спуск, пальнуло вгору.

Зі свого боку втікач теж плюнув вогнем. Гримнуло раз, другий, третій, четвертий.

Шпола спочатку вирішив — це якась стіна між ним і Бородулею виросла, на яку він з усього маху налетів. А потім, завмерши, махнув руками, повалився долілиць просто в калюжу, і зовсім уже недоречна з огляду на момент думка майнула: в аптеку ж треба, хто тепер…

…Потім, коли наступної миті з-за рогу вилетіла машина з «беркутівцями», не ясно, хто перший відкрив прицільний вогонь, побачивши людину зі зброєю в руках. Коротко рявкнув автомат, Дениса Бородулю скосило чергою, помер на місці.

Андрія Шполу довезли до лікарні, та не донесли до операційного столу. Діяли швидко, злагоджено, та куля вразила життєво важливі органи, жодного шансу оперу не лишила…

Розділ 5

Зустрічі вночі

У день, коли ховали Шполу, вперше цієї ранньої весни визирнуло сонце — дуже щедре на яскраве сяйво, воно хазяйнувало в чистому й на диво безхмарному небі.

Горілий не стояв разом з усіма біля могили, прилаштувався неподалік, за гранітним прямокутником, напис на якому сповіщав: спочиває тут не знайома колишньому сищикові Самійленко Поліна Панасівна, яка народилася одна тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року, а померла ось зовсім нещодавно — дві тисячі сьомого, проживши на білому світі майже вісімдесят років, переживши голод, війну, відбудову, перебудову й радянську владу, захопивши навіть чималий кавалок незалежності й отримавши по смерті доглянуту вдячними дітьми й онуками могилу. Ну, а Шпола Андрій Петрович прожив лише тридцять два роки — до тридцяти трьох, Христового віку, не дожив, мало, ох як мало встиг за своє життя, земля йому пухом…

Біля могили хтось щось говорив, голосно, з пафосом, а Сергій, до якого ці промови долітали, зовсім не розбирав слів. Не придурювався — правда не розбирав, не хотів. Бо все, що міг сказати другові, говорив за ці дні не раз і не два. Коли дізнався, намагався пройти до Лідки, заспокоїти бодай якось, хоча й усвідомлював — жодне слово тут не допоможе. Та в квартирі виявилося повно якогось люду, жінок здебільшого, родичів, мабуть, — побачили п’яного біля дверей — навіть півслова сказати не дали. Стало розуму не ломитися в двері, нікого не кликати, не волати, не сваритися. Повернувся до брата, зачинився у виділеній йому кімнаті, прихопивши з собою пляшку горілки і кілька літрів пива в пакеті, так протримався день, до дня похорону, старанно не помічаючи що далі, то нетерпимішого погляду братця Юри, чиє мовчання було красномовнішим за будь-які слова.

На кладовищі Горілий не ховався, але теж нутром відчував таке ж саме загальне багатозначне мовчання. Хтось зі старих знайомих привітався з ним за руку, хтось, зустрівшись поглядом, лишень кивнув, та більшість намагалася не дивитися в бік колишнього опера, ніби тіло його вкривали потворні гнійники чи був він калікою, жебраком, при вигляді яких перехожі старанно відводять очі. Одначе заборонити Сергієві прийти на цвинтар і попрощатися з другом ніхто не міг, не хотів і не збирався. Горілого для всіх просто не існувало. Принаймні — в цей час.

Ліда Шпола, враз почорніла від горя, стояла прямо й мовчки, дивилася не на підготовану до поховання труну з тілом загиблого чоловіка, а просто себе, ніби там, серед хрестів і надгробків, справді майоріло щось дуже для неї важливе. Та коли маленький мітинг завершився і домовину почали опускати в свіжу могилу, надра якої з безсоромністю світського хронікера висвітлювали недоречно яскраві сонячні промені, Ліда заголосила, тонко й протяжно, поточилася і, не підтримали б її відразу кілька пар рук — впала б у вогку глинисту яму раніше, ніж туди спрямують гріб. Молоду жінку підхопили та швиденько понесли до виходу, де вже стояла заздалегідь викликана «швидка» й звідки вже поспішав лікар, миттю зрозумівши ситуацію. Горілий змусив себе дивитися і на це, і на те, як повільно зникала в могилі домовина з тілом його вбитого друга, а тоді розвернувся — плювати, хай дивляться, хай бачать! — витяг із кишені плямистої кутки пласку пляшку, з якої вже сьорбнув зранку, приклав горлечко до вуст, зробив ковток. Ось так, поминки — то поминки!

За спиною бабахнуло — салют, спецназівці в парадній формі тричі стрельнули з автоматів одиночними, в цей хор вписався одинокий пістолетний постріл, і на цей звук Сергій обернувся: стріляв Володимир Зарудний, вдягнений із такого приводу по формі, який додав до першого пострілу ще два. Запхнувши руки глибоко в кишені куртки — права пестила скло недопитої пляшки, Горілий, намагаючись триматися рівно, посунув до виходу, боковим зором уловивши: Зарудний, сховавши зброю, рухається в одному з ним напрямку. Сергій стишив ходу, не хотілося перетинатися з підполковником. Та начальник розшуку явно хотів перетнутися: дійшовши до виходу, зупинився і глянув поверх надгробків прямо на Горілого.

Нехай. Значить, треба так. Значить, не все вони ще прояснили.

Мружачись на сонці, Сергій пішов поміж могильних огорож просто на Зарудного. Підійшов, іще глибше застромивши руки в кишені, й чомусь почав молити Бога, аби підполковник не простягнув йому руки. Доведеться або тиснути її, або демонстративно відмовлятися. Перший варіант не годився для Сергія, другий вважався поганою прикметою на кладовищі. Та Зарудний, мабуть, сам вірив у прикмети і чудово розумів ситуацію — заклав руки за спину.

— Прийми співчуття, — промовив він, жодної щирої нотки Горілий у його голосі не почув, хоча кожен сприймає вияви щирості по-різному, особливо — в такій обстановці. — Ви ж дружили.

У відповідь Сергій обмежився кивком.

— Я з машиною. Тебе підвезуть, куди скажеш.

— Пішки дійду.

— Все одно — ходімо, посидимо. Є пара слів.

— Та ясно.

— Нічого тобі ще не ясно.

Розвернувшись, підполковник широкими кроками рушив до своєї машини. Біля неї маячив водій, який надавався начальнику карного розшуку за штатним розкладом, хоча Зарудний сам любив сидіти за кермом. Проте часом шофер возив начальство на якісь офіційні наради в Суми, або просто в службових справах, коли й куди Зарудний вважав за потрібне. Жестом наказавши водієві відійти, підполковник сів на заднє сидіння, кивнувши Горілому,