Читати книгу - "Скрут"

Згорток, який досі в траві ворушив на вітрі тугим бантом із щільної тканини, відкрився. Дівчинка мимоволі затамувала подих.

У руках Аальмара був млин — завбільшки як глечик. Чотири косих крила закрутилися, ловлячи вітер — і внизу відчинилася брама, звідти з’явився вирізаний із дерева мірошник, а за ним іще ціла низка фігурок із мішками на плечах, а наостанок чомусь ще й паяц — усі пройшли парадом перед очима враженої дівчинки й зникли у дверцятах навпроти. Млин сповільнив своє обертання, а потім знову закрутився від пориву вітру, і все повторилося спочатку: мірошник, наймити, паяц, а по тому ще задзвеніли крихітні, підвішені перед дверцятами дзвіночки, і дзенькіт їхній склався в мелодію простенької, всіма улюбленої пісеньки…

— Тобі подобається?

Дівчинка дивилася, не в змозі відвернути погляд. Напевне, мала б подякувати, — але вона була надто вражена. Їй зроду не доводилося бачити таких іграшок; тим важче було повірити, що це її іграшка, її власний млин!

— Я хотів тебе потішити, мала, — сказав він тихо. — Мені вдалося?

Не знаючи, як висловити свої почуття, вона спіймала його руку. Міцно стисла; потім притиснулася обличчям, губами, ловлячи запах його шкіри із вічним запахом заліза.

Далі вона опинилася в нього на колінах. Батько ніколи не брав її на руки — у всякому разі, вона не пам’ятала; мати садовила її на коліна тільки тоді, коли доводилося їхати у візку, а там же все труситься та дме протяг. Прислухаючись до незнайомого відчуття, вона спочатку завмерла, — але сидіти було спокійно, затишно, млин крутився, дзеленчали дзвіночки, фігурки, згинаючись під тягарем крихітних мішків, діловито прямували з одних дверцят до інших…

Вона розслабилася. Відкинулася назад, поклала голову йому на плече:

— А ти… Ти знову був на війні?

Він обійняв її ледь міцніше:

— Так…

Дівчинка зітхнула. «Війна» — це те поле, де вони шукали Анісу. Здасться, що це було давно-давно… А поле мерців дотепер приходить до неї в недобрих снах. Аальмар їде і їде — на війну…

— Тебе ж не можуть убити? — запитала вона з раптовим острахом.

Він засміявся:

— Звичайно ж ні…

Дівчинка заспокоїлася. Озирнулася; зустрілася поглядом із його спокійними очима:

— Аальмаре… А хто головніший — Велика Фа чи ти?

Вона й так знала, хто головніший. Їй просто приємно було почути його відповідь.

— Я.

— А чому? — вона не витримала й посміхнулася, бо й це теж давно було їй відомо.

— Тому що я головний спадкоємець дому, це називається «стрижень роду»… А потім таким стрижнем стане наш старший син.

Дівчинка замислилася. Млин то сповільнював оберти, то знову починав крутитися, немов святкова карусель. Фігурки, здавалося, танцювали.

У неї будуть діти. Скоро; старший син буде таким само головним, як Аальмар. Дивно, цікаво, не віриться…

— А в нас буде багато дітей?

— Звичайно. Не менше п’яти.

— Ой…

— Не хвилюйся. Велика Фа допоможе їх виглядіти.

— А якщо ти стрижень, то Велика Фа — хто?

— Вона просто наглядає за домом, поки мене нема.

— А… Аальмаре! А я хто ж? Я хто така?

— Ти…

Вона раптом відчула обличчям його тверду, трішки шорстку щоку:

— Ти… Ти моє світло у віконці. Майбутня опора роду… Руда білочка на гіллі генеалогічного дерева. Ти знаєш, що коли тобі сонце в спину, ти нібито руда? Га?

Вона засміялася. Так, виявляється, лоскітно, коли цілують під пахвою.

* * *

Покупці торгувалися, закликані били в бубни, прохачі канючили, увесь базар пнувся зі шкіри, щоб виторгувати, заробити, витанцювати гріш; тим часом сто повновагих монет неприкаяно блукали між рядів, і всякий грамотний і бодай трішки спостережливий мешканець славетного міста Тура міг легко заробити їх, варто було тільки пальцем тицьнути…

Не здригатися й не озиратись, коли так хочеться мерщій втекти світ за очі, коли скрізь ввижаються погляди, коли дедалі розростається юрба цікавих перед стовпом із грізними грамотами: «Розшукується для справедливого покарання…»

Навіть за Снура Битого, каторжанина-втікача, стільки не заплатять. Щоправда, Снура й нагледіти простіше — таврований-бо. А послушник Ігар прізвиська не має і був би схожий на сотню інших парубійків, якби не бігали в нього очі та не пітніли долоні. Людині досвідченій одного погляду досить, щоб упевнено сказати: щось тут не так. І хтозна, чи не стежить уже за Ігаром пара зацікавлених очей…

Він навіть голоду не відчував, і в роті йому було сухо, хоч навкруг і роїлися запаморочливі запахи. Він придивлявся до купців, до заможних покупців; кілька разів помічав, як злодюжка цупить із прилавка рибину чи вузлик із кошика. Прибуткове ремесло для спритних і безсоромних; Ігар чудово знав, що в нього рука не здійметься на таке. А й здійметься — то миттю схоплять за неї, за цю руку… Ці, щасливі, тягають зовсім безкарно, а Ігар лише дивиться. І нема того, щоб тривогу зчинити, коли помітив таке нахабне злодійство, смикнути за рукав жертву, яка ловить гав… Щоправда, здіймати колотнечу зараз — то все одно що стати під стовпом із грізними грамотами та на все горло волати: а осьдечки я! Це за мене сто золотих дають, налітай!

Мені потрібні гроші. Багато грошей — і швидко. Сьогодні. Я повинен зробити це, щоб порятувати Ілазу… Я повинен…

Звична молитва — «Я повинен» — додала йому духу. Він пішов був за гладким, галасливим купцем, чию шию обтяжувала гірлянда з жіночих прикрас — однак купець ні на мить не залишав базару, вертівся в товкотнечі, торгувався й нахвалював, жодного разу не зібрався навіть справити нужду…

Ігар впав у відчай. Невдовзі базар почне розповзатися, порідшає натовп, купці зберуться компаніями, гроші перекочують у схованки, крам — під замок… А він так і не вирішив, що робити далі. А ген іде варта — спокійна знудьгована варта, але чи нема серед неї знайомого аматора плетіння…

Молодий пикатий хлопець, обвішаний кольоровими хустками, весело торгувався відразу з двома; сухорлява чорнявка хотіла збити ціну, але руда, юна і легковажна, швидко купилася на чарівність продавця й заплатила. Її хустка була квітчаста, на Ігарову думку, несмак, але вона пов’язала обновку на шию з такою граціозною недбалістю, що хлопець захоплено заклацав язиком, а чорнявка крекнула й заплатила теж — за яскраво-жовтий шарф із зеленим візерунком.

Хлопець пройшов повз Ігара, як і раніше, посміхаючись і наспівуючи; його кучеряве волосся було ретельно вкладене під тонку мотузяну пов’язку. Сам не знаючи навіщо, Ігар повернувся й подався слідом.

Продавцю таланило — за