Читати книгу - "Адюльтер"

А веселощі можуть зачекати. Головне — зберігати видимість. І не дозволяти, аби хтось помітив, що ми багатющі.

Я маю прокинутися завтра рано, щоб іти на роботу. Той факт, що Жакоб знехтував мої послання, спонукає мене наблизитися до чоловіка. А проте мені залишається ще помста, яку я хочу здійснити.

Правду кажучи, я майже втратила бажання довести її до кінця, але ненавиджу залишати на середині втілення в життя своїх планів. Жити означає ухвалювати рішення й терпіти їхні наслідки. Я вже давно цього не робила, і, мабуть, це одна з причин, чому я прокинулася сьогодні рано й дивлюся в стелю.

Ця історія з надсиланням повідомлень чоловікові, який мене нехтує, є втратою часу й грошей. Я вже не зацікавлена в його щасті. Насправді я хочу, аби він був нещасливим, бо я запропонувала йому найкращу свою частину, а він мені заявив, що я шукаю ліків від подружніх проблем.

І тому я повинна запроторити ту відьму до в’язниці, навіть якщо моя душа горітиме за це в пеклі протягом багатьох століть.

Повинна? Звідки мені прийшла ця думка? Я стомлена, дуже стомлена, і мене мучить безсоння.

«Жінки одружені більше страждають від депресії, ніж одиначки», — сказано в статті, надрукованій сьогодні в газеті.

Я цього не читала. Але нинішній рік є дуже й дуже дивним.

Моє життя минало дуже добре, усе йшло так, як я спланувала; коли була підлітком, я була щаслива… але зненацька зі мною щось сталося.

Це відбувалося так, як відбувається тоді, коли в комп’ютер проникає вірус. Він руйнується, повільно, але невблаганно. Усе в ньому відбувається набагато повільніше. Деякі важливі програми потребують багато пам’яті, щоб їх можна було відкрити. Деякі архіви — фотографії, тексти — зникають, не залишивши по собі сліду.

Ми шукаємо логіку й не знаходимо нічого. Розпитуємо друзів, які більше розуміються на проблемі, але вони також не знають, у чому річ. А комп’ютер втрачає пам’ять, працює повільно й уже тобі не належить. Він належить невидимому вірусу. Звичайно, ми можемо замінити машину, але ж у ній ми зберігаємо інформацію, яку збирали протягом багатьох років, щоб привести її до ладу. То все пропало назавжди?

Ні, неправда.

Я не маю найменшого контролю над тим, що відбувається. Мене опанувала абсурдна пристрасть до чоловіка, який, либонь, вважає, що я чіпляюся до нього. Шлюб із чоловіком, який здається мені близьким, більш аніж будь-коли показує мені свої слабкості та свою вразливість. Мені заманулося знищити жінку, яку я бачила лише раз, під тим приводом, що це допоможе мені позбутися своїх фантазій.

Багато людей кажуть: «Час виліковує все». Але це неправда.

Схоже, час виліковує нас лише від тих добрих речей, які ми хотіли б зберегти назавжди. Він нам каже: «Не втішай себе ілюзіями, реальність є такою, якою ти її бачиш». Тому речі, про які я читаю задля моральності, не залишаються зі мною надовго. Існує дірка в моїй душі, крізь яку з мене витікає вся позитивна енергія, залишаючи порожнечу. Я знаю цю дірку, бо вона існує в мені вже багато місяців, — але не знаю, як мені вибратися з пастки.

Жакоб вважає, що я потребую ліків від свого шлюбу. Мій шеф вважає мене чудовою журналісткою. Мої діти помітили зміну в моїй поведінці, але ні про що мене не запитують. Мій чоловік зрозумів, що я відчуваю, коли ми були з ним у ресторані, і спробував домогтися, щоб я відкрила перед ним свою душу.

Я взяла айпед в узголів’ї свого ліжка. Помножила 365 на 70. У результаті одержала 25 350. Приблизно стільки днів живе нормальна людина. Скільки їх я вже прожила марно?

Люди навколо мене живуть, нарікаючи на все. «Я працюю вісім годин на день, а якби мене добре стимулювали, то працював би й дванадцять». «Відтоді, як я одружився, більше не маю часу на себе самого». «Знайшов Бога й тепер мушу ходити на релігійні служби та церемонії».

Усе те, чого ми шукаємо з великим ентузіазмом і нерідко досягаємо в зрілому віці, — любов, робота, віра, — зрештою перетворюється на досить важкий тягар.

Якщо існує спосіб цього уникнути, то тільки через любов. Любити — це перетворити поневолення на свободу.

Але тепер я неспроможна любити. Мене опанувала ненависть.

І хоч би яким це здавалося абсурдним, саме ненависть надає певного смислу моїм дням.

Я прийшла туди, де Маріанна читає лекції з філософії, — до флігеля, який, на мій подив, стоїть на одному з кампусів університетського шпиталю Женеви. То невже, запитую я себе, цей знаменитий, як зазначає вона у своїй анкеті, курс перебуває поза загальною лінією навчання й не має найменшої академічної цінності?

Я зупинила автомобіль біля одного із супермаркетів і пройшла пішки близько кілометра, аж поки дісталася сюди, до цілого кварталу низеньких будинків посеред чудового зеленого поля з невеличким озером у центрі й табличками, що вказують напрямки. Тут розташовані інституції, які, хоч і здаються окремими, але, якщо добре подумати, доповнюють одна одну: лікарняне крило для літніх людей і притулок для божевільних. Психіатрична лікарня облаштована в гарному будинку початку XX сторіччя, і там удосконалюють свій фах психіатри, санітарки, психологи та психотерапевти з усієї Європи.

Я проминаю дивну річ, схожу на межовий знак у кінці посадкової смуги аеропорту. Щоб з’ясувати, навіщо вона тут стоїть, я прочитала табличку поруч. Виявилося, що це скульптура під назвою «Прохід 2000», «візуальна музика», утворена з десяти рівнів проходу, освітлених червоними ліхтарями. Я запитала себе, чи ця штука виготовлена одним зі студентів, але прочитала далі й з’ясувала, що вона належить знаменитій скульпторці.

Мистецтво, звичайно, слід шанувати. Але ця скульптура не підтвердила моїх сподівань на те, що світ у нас нормальний.

Нині час обіду — єдина моя вільна година протягом дня. Усі найцікавіші події в моєму житті відбуваються в обідній час: зустрічі з друзями, політиками, джерелами й торгівцями.

Думаю, лекційні зали порожні. Я не можу піти до спільного ресторану, де Маріанна, — або пані Кеніг, — певно, грається своїм білявим волоссям, недбало відкидаючи його вбік, тоді як молодики, що тут навчаються, намагаються уявити собі, що можна зробити, аби звабити цю жінку, таку цікаву, а дівчата дивляться на неї як на модель елегантності, розуму та делікатної поведінки.

Я підійшла до столика адміністратора й запитала, де зала пані Кеніг. Мене повідомили, що нині час обіду (неможливо, щоб я цього не знала). Я сказала, що не хочу