Читати книгу - "Климко"

— Та ні, підождемо, поки всі будуть розходитися, бо скажуть…

— Хай скажуть! Нам-то що?

— Ні, ми ж усі разом ходимо щодня, а тут на тобі — хто куди.

— Тоді я тебе дожену, — шепоче вона ще раз те, що вже казала.

— А Василь?

— Я од нього вирвусь. Або обдурю. Ти не бійся.

Ми знову підтанцьовуємо до гурту — не я, а вона, я просто йду.

Вікна по селу, хоч і так не густо світилися, почали гаснути. Тіні від топольки і квітів на могилі Івана Івановича подовшали і примерхли — місяць подався вниз, почав пригасати, а зорі пояскравішали на північ.

— Пора ком на хауз! — оголосив Силка. — Тепер аж до тої неділі.

Він одніс у двір балалайки (обидві вони його, теж від братів зосталися), накрив біленьку Соню шинелею так, що вона вся сховалася під нею, і пішов проводити додому та розповідати дорогою про дивовижні країни за горами та океанами. Завтра він розкаже нам, про яку країну саме розповідав Соні і як Соня дивувалася. Він радіє, коли його слухають і дивуються.

Васить Обора взяв Олю Єхнич і попрощався з нами.

— П’ока!

А ми втрьох зосталися. Василеві Кібкалові йти під гору, він живе недалеко від Штокала, а Мані й мені — до мосту.

— Що ж, пішов і я, — кажу. — Щасливо. Ти не йдеш, Маню?

— Іду. Я сама боятимусь…

Але Кібкало міцно тримає її за стан і дивиться на мене кисло-ненависними очима. А до Мані каже:

— Я проведу. Чого ти боятимешся?

— Пусти, Васю! — проситься Маня улесливо. — Тобі ж зі мною не по дорозі. Тоді ще проситимеш, щоб я тебе провела, сам боюся, скажеш…

— Чого б я боявся, — гогошиться Василь і повертається до мене зі своїм гребенем на пілотці.

Відходжу геть. Але сьогодні мені не так легко йти, як було раніше, коли Кібкало держав Маню, щоб зосталася. Сьогодні мені болить іти самому. Не знаю, що робити. Вернутись і просто вирвати Маню з його рук — так вона ж сама бісики йому посилає і танцювати біжить — чи йти, хай як хоче? А вони торгуються. О, регоче!.. Наче лащиться. Ну й регочи!

Вже як одійшов далеченько, чую:

— Василю, пусти, бо вдарю!

Оглядаюся — біжить, вистукує черевичками, хустка біліє. Пристоюю, жду.

— Ой, насилу вирвалася! — Маня швидко дихає і спершу бере мене під руку, потім прокрадається долонею в шинельну кишеню, де й моя рука, бере її м’яко і тисне. — От причепа цей Кібкало! Такий свого скрізь доб’ється, дарма що з виду — тяптя.

— І тебе доб’ється?

— Ні-і, мене — дзуськи!

— Ти ж сама до нього… смієшся якось так.

Маня зупиняється. Я теж, бо руки наші в одній кишені.

— Тож я наро-ошне! — вигукує вона посеред шляху сміхотливим шепотом. — Я люблю, як мене люблять! І граюся нарошне… А не люблю його і на остілечки, — показує мені дрібненьких півпучки. — Їй-богу! А ти подумав…

— Хіба тебе розбереш? То «хі-хі», то «вдарю»….

Маня сміється.

— Ходімо, бо він ще доганяти здумає. — І зітхає. — От не везе мені з вами…

Ми рушаємо далі.

Заходить місяць, глухне ніч. За річкою вже також тихо, лише то в одному краї Замостя, то в іншому чути по вуличках короткий лункий реготок: там теж розходяться по домівках, і дівчата проводжають одна одну, щоб не страшно.

Маня живе від мене через п’ять хат. Коли я йду з училища, вона або виходить на поріг, або дивиться через фіранку у вікно і легенько, потайки, перед обличчям собі махає до мене пальчиками, щоб ті, хто в хаті, не помітили. Я завжди киваю у відповідь, що — бачу.

— Ходімо до нас у берег, на вербі посидимо.

— Ходімо.

Ідемо до мосту, а там збігаємо з крутої греблі і понад річкою — до верби, її спиляли ще до війни. Кора давно обсипалася, спід почав братися мохом, а зверху стовбур блищить, вичовганий посиденьками: бабусі, дідусі і молодші та діти сходяться сюди щонеділі на балачку — послухати, погратися, насіння пошеретувати…

Верба холодна. Маня пробує її рукою і просить:

— Одкинь полу, щоб я на неї сіла, бо в мене спідниця тонка.

Я розстебнув ще не слухняні нові гаплики на шинелі, відкинув полу. Маня сіла, пошукала рукою нірки у мене поза спиною, знайшла і обняла за стан.

— Ой, те-епло! Теплий ти.

— Коли б, під таким сукном… — кажу. Хотів погладити її руку, вже й підняв був свою і знову опустив: ще подумає — заграю.

На річці тихо і зоряно. Під берегом, поміж лататтям плюскається дрібна рибка; лілій уже немає, обсипалися, лишилися тільки зелені глечички. Скоро і латаття, і вони поринуть під воду і лежатимуть на дні до весни. Їх видно буде крізь молодий лід, але будуть вони вже не зелені, а червоні, з прозеленцем.

Маня кладе голову мені на груди і легенько, тремтливо зітхає. Я нахиляюся, дихаю їй за комір, щоб зігрілася у своєму легенькому піджачку та ситцевій білій кофтині. Вона тихо сміється і міцніше обнімає мене.

— Тепло? — питаю.

— Лоскотно, — шепоче. — У шию лоскотно.

— Пора б уже і йти, мені ще креслення робити.

— А мені алгебру…

— Це, якби не війна, ти була б уже в дев’ятому класі?

— А ти?

— Теж у дев’ятому. Я з шести років пішов до школи. Закортіло…

— Якби ми торік сюди переїхали, я з тобою походила б хоч зиму в один клас… — Манині батьки недавно переїхали до нас з-під Кременчука. — Сиділи б за одною партою, еге?

— У нас не заведено, щоб хлопець з дівчиною сидів. То вже пропащий: засміють і хлопці, й дівчата.

— А що тобі креслити?

— Молоток. У трьох проекціях: вид спереду, вид згори і вид збоку.

— Навіщо?

— Щоб потім за цим кресленням зробити молоток.

— А так, без креслення, хіба не можна?

— Ні, треба, щоб точно, по розмірах.

Маня обертається обличчям до мене, очі їй темно, глибоко і гаряче блищать, аж страшно трохи. Біляве, лискуче зблизька при зорях волосся вибилося з-під хустки на лоб, на щоки.

— Поцілуй мене, — шепоче.

Я відводжу погляд від її очей і кажу навпростець — чого ж тут критися, як це правда:

— Я не вмію.

Тоді вона підводиться трохи і сама тулиться щокою до моїх губів. Щоки її горять. Я трохи поворухнув губами і знову стис.

— От, а казав, не вмієш, — млосно шепоче Маня і знову вмощується головою мені в груди.

Я таки наважився: погладив її руку.

— Ти ще не змерзла?

— Ні…