Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

І Бетговен перевернув мені душу… Як я шкодував, що через бідність моїх батьків не можна просити їх, аби купили мені скрипку чи фортепіано. Яке там фортепіано, коли мама чи не щомісяця сушила собі голову: і до кого б піти позичити кілька карбованців, аби протягнути до зарплатні татової, якої ніяк не вистачало!

Як тільки міг, я допомагав батькам — під час канікул „відпочивав“ на залізниці, де міняв шпали, рейки, бив „костилі“, вантажив рінь (щебінь). Нароблявся — мало не падав. А проте 400—500 карб. старими грішми до татових 600—700 щось і важило, все якась допомога»[155].

В усьому тексті листа — жодного відступу від чітко обраної схеми: романтика плюс бідність, злиденність батьків. І лише в нашій приватній розмові, коли я почав говорити на теми, які давно дратували і в шкільній програмі, й у загальній тональності українського життя — «ну чому ці українські письменники такі ущербні, бідні, плаксиві, трагедійні?», — тато не витримав: «Ну, звісно ж, дитинство в мене було добре. Важке, з трудом і потом, але й з веселощами».

Але ця правда — для приватного життя, а на папір лягає лише добре продумана концепція «високого» життя, що чимось скидається на аґіографію. В інтерпретації зрілого Стуса, здається, втрачає самостійну цінність навіть перше кохання, що трансформується в значно важливіший сюжет — вплив на подальший вибір долі: «І от: був 9 клас і мені подобалася дуже одна дівчинка. І здавалося тоді, що це живий янгол… І я захотів бути гідним цього янгола, тобто, вести таке ж янгольське життя. І я став більше читати. І якось я натрапив на Франка, його поему „Мойсей“. Це прекрасна поема. Як і вся історія з Мойсеєм — прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові — раби-євреї. Життя розпанькало Мойсея, але не вбило совісти й чести. І коли йому виповнилося 40 років — він підняв свій народ, щоб вийти з неволі. І збагнув своє гидке минуле, коли його вчили гнути своїх братів, а він вчився, віривши, що все так і є, як вчать.

Не на теє ти вчивсь

У єгипетській школі,

Щоб, навчившись, кайдани кувать

Нашій честі та волі.

І Мойсей виводить свій народ із неволі — через пустелю, через голод, муку, безводдя й безхліб'я…

І після прочитання цієї поеми я забув свою геологорозвідку, а став літератором»[156].

Акцентувавши у листі головні події, які сформували його саме таким, Василь Стус ніби протягує своїм читачам ниточку до розуміння себе зрілого: мене треба сприймати саме в цьому, а не якомусь іншому контексті. І хоча з того часу вдалося довідатися ще й про деякі інші деталі його шкільництва, проте вони майже нічого не додають до сказаного. Єдине, на що варто звернути увагу, то це між іншим промовлене під час розмови з сином: «ще у школі я почав щодень влаштовувати собі сповідь. Що за день зробив доброго, що — злого…» А що такий самосуд надто жорстокий не лише для підлітка, а й для дорослого, то не важко збагнути, що вчинків, за які доводиться червоніти перед самим собою, Стус навчився не робити доволі рано. Це жорстке вміння постійно бачити себе збоку дозволяло не відступитися від обраного кодексу гідности й чести, що для Стуса важило значно більше, аніж будь-що інше. І коли пізніше в суперечність з приватним кодексом Стуса увійшов кодекс карний та горе батьків і дружини, перший виявився важливішим, і поет до скону тримався його, аби не зрадити себе-хлопчика, який із тисячі доріг зумів вибрати дорогу своєї долі.

Пізніше в передмові до збірки віршів «Зимові дерева» Василь Стус підвів підсумок свого шкільництва: «Шкільне навчання вадило. Одне — чужомовне, а друге — дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов»[157].

Можна сказати, що «гарне дитинство», як схарактеризував його сам поет, виховало українця, який відчував свою причетність до цілого світу. І хоча в 1954-му він все ще залишався патріотом своєї країни, вроджений анархістичний вітальний дух і почуття справедливости допомогло Василеві здолати віковічну «прибитість» і страх перед світом, що міцно вкорінилися в душах українських селян після голоду 1933-го, репресій 1920—1930-х та воєнного лихоліття, реальним наслідком чого стало те, що всі селянські діти десятиліттями змушені були змивати з себе тавро другорядности. Переважна більшість з них була така щаслива, що потрапила до інституту чи на роботу до міста, що відчувала потребу повсякчас дякувати за це, на довгий час перетворюючись на істоту-боржника. Стусові за це було соромно. Коли він стикався з фактами зверхности, його душу переповнював гнів, а що нічого змінити було не в його силах, то він ще вище задирав своє гостре підборіддя, ніби його гордість могла повернути почуття самоповаги мільйонам таких же, як і він, молодих людей, яким часто було навіть зручно жити саме так. Ця гордість стала його птахом душі, тим нестримним поривом, який виніс юнака, що закінчив школу зі срібною відзнакою, у широкий світ.

Люде мій! О кріпаки комуни!

В майбуття втелющені цвяхи!

Вам усім несуть дубові труни —

тільки б до могили дожили!

Кріпаки замучені, нужденні!

Нація безпашпортна моя![158]

Через рік після смерти Й. Сталіна, коли психоз із приводу втрати довголітнього радянського лідера (для когось — «батька народів», для когось — кривавого тирана) минув, і суспільство почало плекати надію на якісь зміни, Василь Стус саме закінчив середню школу. Не можна сказати, що він здобув блискучу освіту, але завдяки власній праці та настирливості його знання були достатньо ґрунтовними. Вибір було зроблено на користь української гуманітаристики, і юнакові залишилося лише спробувати втілити цю мрію в життя. Бо що важать життьові перепони для людини, гартованої в середовищі жорсткої донбаської свободи? Василь Стус мав