Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2"

Молитва, може, прожене

Диявола… О! мій Петрусю!

Молитва не спасе мене,

Я у Дніпрові утоплюся!»

Моліте господа, дівчата,

Моліте господа, щоб мати

І вас отак не завдала

За генерала, за палати

І вас отак не продала.

Любітесь, діточки, весною.

На світі є кого любить

І без користі. Молодою,

Пренепорочною, святою

В малій хатині буде жить

Любов та чистая. І буде

Святий покой ваш стерегти

І в домовині. Що ж то буде

З превосходительною? Що ти

Тепер робитимеш з собою,

З своєю божою красою?

Хто стерегтиме твій покой,

Украдений твоїм Петрусем?

Хіба архістратиг? [105] Та й той

Не встереже тепер. Боюся,

І вимовить боюсь тепер

Твоє грядущеє…

У Київ їздила, молилась,

Аж у Почаєві була.

Чудовная не помогла,

Не помогла святая сила.

А ти аж плакала, молилась —

Та й занехаяла. Везла

Назад гадюку в серці люту

Та трошки в пляшечці отрути.

Не їла три дні й не пила,

Вернувшись з прощі. І три ночі

Не спала; впали карі очі,

Засохли губи; і вночі

Щось ходя шепче, сміючись.

Аж тиждень так собі нудила,

А потім трути розвела

І генерала напоїла

Та й спать, упоравшись, лягла.

«Тепер старого поховаю,

А молодого привітаю

Та й буду жить собі та жить,

Петруся-серденько любить»,—

Подумала чи то сказала.

Хотіла спать, але не спала.

І ждала світу, і дожить

До світу божого боялась.

І задзвонили вранці-рано

По генераловій душі;

Заговорили щось погане,

До генерала ідучи

Прощатись, люде. Аж гуде,

З усіх усюд народу йде,

Та щось шепочуть про отруту

І судових неначе ждуть,

І разом стихли на минуту.

Приїхали; ножі беруть,

І генерала розчиняють,

І яд находять в животі.

Громада глухо присягає.

Заприсягла. Питає суд:

«Тепер скажіте, християни,

Хто отруїв його?» Гудуть,

Мов стиха дзвони: «Пані! Пані!»

Громада зично загула.

Тойді на ганок вихожає

І до громади промовляє

Петрусь. І каже: «Я зробив,

Я генерала отруїв,

А ви не знаєте нічого!»

Взяли Петруся молодого

Та в город в путах одвезли.

Його недовго мордували

В тюрмі, в суді, а в добрий час

В кайдани добре закували,

Переголили про запас;

Перехрестивсь, отак убраний,

І поволік Петрусь кайдани

Аж у Сибір…

[Перша половина 1850,

Оренбург]

«Мені здається, я не знаю…»

Мені здається, я не знаю,

А люде справді не вмирають,

А перелізе ще живе

В свиню абощо та й живе,

Купається собі в калюжі,

Мов перш купалося в гріхах.

І справді так. Мені байдуже

За простих сірих сіромах,

Вони і господом забуті!

Так що ж мені тут гріти-дути![106]

А де оті?? Невже в сажах

Годує хам собі на сало?

А може, й так? Добра чимало

Вони творили на землі,

Ріками сльози розлили,

А кров морями. Люде знають.

Кого годують, доглядають.

І що ж ви скажете: за славу

Лили вони моря кроваві.

Або за себе? Ні, за нас!

За нас, сердешних, мир палили!

Поки їх в саж не засадили.

Якби не те, то певне б пас

Свинар в толоці. Кляті! кляті!

Де ж слава ваша?? На словах!

Де ваше золото, палати?

Де власть великая? В склепах,

В склепах, поваплених катами

Такими ж самими, як ви,

Жили ви лютими звірми,

А в свині перейшли!..

Де ж ти?

Великомучениче святий?[107]

Пророче божий? Ти меж нами,

Ти, присносущий [108], всюди з нами

Витаєш ангелом святим.

Ти, любий друже, заговориш

Тихенько-тихо… про любов

Про безталанную, про горе;

Або про бога та про море,

Або про марне литу кров

З людей великими катами.

Заплачеш тяжко перед нами,

І ми заплачемо… Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм бога в небесах.

Спасибі, друже мій убогий [109]

Ти, знаю, лепту розділив

Свою єдину… Перед богом

Багато, брате, заробив!

Ти переслав мені в неволю

Поета нашого, — на волю

Мені ти двері одчинив!

Спасибі, друже! Прочитаю

Собі хоть мало… оживу…

Надію в серці привітаю,

Тихенько-тихо заспіваю

І бога богом назову.

[Перша половина 1850,

Оренбург]

«Якби ви знали, паничі…»

Якби ви знали, паничі,

Де люди плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи єсть у бога люте зло,

Що б у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину… В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… Там неволя.

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую — у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи —

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! Сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатину край села!

Такії, боже наш, діла

Ми творимо у нашім раї

На праведній твоїй землі!

Ми в раї пекло розвели,

А в тебе другого благаєм,

З братами тихо живемо,

Лани братами оремо

І їх сльозами поливаєм.

А може, й те ще… ні, не знаю,

А так здається… сам єси…

(Бо без твоєї, боже, волі

Ми б не нудились в раї голі).

А може, й сам на небеси

Смієшся, батечку, над нами

Та, може, радишся з панами,

Як править миром! Бо дивись:

Он гай зелений похиливсь,

А он з-за гаю виглядає

Ставок, неначе полотно,

А верби геть понад ставом

Тихесенько собі купають

Зелені віти… Правда, рай?

А подивися та спитай!

Що там твориться у тім раї!

Звичайне, радость та хвала!

Тобі єдиному святому

За дивнії твої діла!

Отим-бо й ба! Хвали нікому,

А кров, та сльози, та хула,

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі…

Мені