Читати книгу - "Танґо смерті"

— А то для чого? — не второпав Йосько.

— Але ж ти мудрий! Як Беркові штани навиворіт. Та щоб то скидалося на кров. Рута, як зобачить, відразу витягне хустинку і стане тобі витирати. Уявляєш, який ти героїчний вигляд будеш тоді мати?

— Сила! — втішився Йосько. — Але чо тільки одну вишню? Візьму жменю!

— Здурів? — вигукнув Вольф. — Коли випустиш із себе стільки вишневого соку, то вона може здогадатися, що то не кров.

— І де гарантія, що разом із соком не вилізе тобі з писка вишнева шкірка? — цілком слушно зауважив Ясь. — Вона ще подумає, що ти собі кавалок язика відкусив. То має бути тоненька червона ниточка.

Наступного дня ми зачаїлися у кущах ясьмину, була пополуднева година, сонце парило, і в парку, де з самого ранку повно няньок з візочками та емеритів*, зараз панувало безлюддя. Недовго й чекати довелося, коли ми уздріли Йоська з Рутою, він щось жваво торохтів, розмахуючи руками, як вітряк, однак Рута слухала його неуважно, роззираючись на боки та милуючись пташечками і квіточками, бо то була така дівчина, яка знала ціну словам і ціну красотам природи. Ми натягли низько на чола кашкети, а писки зав'язали хустинками і несподівано вискочили на доріжку.

— Стати! — гаркнув Ясь і — до Рути: — Ану давай свою торбинку!

Ми тим часом підступили до Йоська і вхопили його за руки, але він спритно крутнувся і копнув мене в коліно. А бодай ті пес яйці лизав! Ми так не домовлялися! Я аж засичав від болю і побачив, як Рута луснула Яся торбинкою по голові, а в торбинці були, певно, дуже мудрі книжки, бо Ясь теж скрутився. Йосько з Вольфом повалилися в кущі, як і було сплановано, там Вольф голосно заойойкав і, вдаючи, що ледве від Йоська вирвався, взяв лахи під пахи і кинувся тікати, ми за ним, я накульгуючи, а Ясь тримаючись за голову, з вуха в нього цибеніла кров. Коли ми відбігли на достатню відстань і дослідили свої рани, то виявилося, що нам добряче дісталося, Рута вдарила Яся так вдатно, що надірвала йому вухо, я мав розсічене коліно, а у Вольфа з носа капотіло, як з ринви.

— А то не шлячок яснесісенький! — зітхав Ясь, прикладаючи до вуха хустинку. — Та тота дівка й сама кому хоч балабухи дасть*.

— Ну, Йосько! Ну, свинтус! — хитав я головою. — Замість літніх мештів узув черевики. Ти розумієш? Черевики взув! На грубій підошві! Як мене завалив по кулях, то аж мені свічки в очах засяяли. То що — ми хіба так домовлялися?

— А ми мали іно в кущах собі покатулятися і шлюс*, — бурчав Вольф. — А він мене якогось милого як зацідить кулаком в носа! А далі як дасть по крижбантах*! Тим своїм маленьким кулачком! Тими своїми тонюсінькими палюшками! І хто б подумав, що він на таке здатний? Але то кампа*!

Увечері ми чекали Йоська на умовленому місці в кнайпі Ціммермана на розі Янівської і Клепарівської, на столі перед нами стояли повні гальби* пива, кварґлі*, квашені огірки, хліб і мисочка шкварок. Йосько з'явився квітучий, усміхнений і був дуже здивований, помітивши наші похмурі міни. Коли ж ми йому висловили свої претензії щодо його негідної поведінки, він виправдовувався тим, що надто увійшов у роль, захопився, а крім того ж усе мало виглядати якнайправдивіше, от він і старався як міг, і ті старання його окупилися сторицею, бо Рута не тільки витерла йому з вуст «кров», але й цьомкнула. Йосько був на сьомому небі від щастя, а коли сказав, щоб ми собі замовляли, що тільки нам заманеться, а він фундує, ми врешті відтанули, хоч і пошкодували, що вибрали таку дешеву кнайпу, а не пішли до «Роми».

Тепер уже в кожного була своя дівчина, і ми уже в чотири пари вирушали собі на прогулянки, часто вибиралися на Кортумову гору і влаштовували там пікнік, милуючись містом з висоти, а там в долині на пательнях літа смажилися набряклі сади.

— Глянь, — казав я до Лії, — оно твоя хата.

— Ага, і пані Геля тріпає килим, — усміхалася вона.

— Бре! Ти не можеш цього бачити, бо цього не видно.

— Сьліпундра! Я навіть чую відлуння тих вилясків. О! Слухай!

Я прислухався, але чув лише спів пташок і шелест листя.

— А тамечки в садку засмагає Анелька, — підхоплював Ясь.

— Де? — не вірив я, але приглядався.

— Зовсім гола.

— Але де?

— У себе в саду… — казав Вольф і прикладав руку дашком до лоба. — Бачиш — оно… під вишнями… Ось на її дупцю сів метелик.

— Ага, — кивала Лія. — Червоний.

9

Старий триповерховий будинок на Клепарівській зберігав ще свої довоєнні запахи, які цупко в'їлися в облуплений тиньк, у порепані підвіконня і рами, рипучі сходи, які на кожен крок відгукувалися жалібним стогоном, — о, вони стільки бачили на своєму віку, їх топтали німецькі солдати, шукаючи євреїв, їх топтали чекісти, вистежуючи підпілля, а потім під цівками автоматів і ті, і тамті виводили когось на страту, і сходи співчутливо стогнали, і схлипували, і кашляли, а шиби ще довго тримали в собі каламутні відображення зниклих людей, їхні налякані обличчя, їхні нажахані очі, весь їхній розпач, і страх, і лють, і непримиренність, а на стінах ще довго відцвітали відбитки пальців.

Ярош піднімався на самий верх, на третій поверх, де було двоє дверей до помешкань, а вгорі — металеві двері на стрих. Двері до помешкань мали вузенькі прорізі, прикриті мідними пластинами з написом «Listy», у які колись легко протискалися газети й листи, аби за мить хляпнути на підлогу. Та лише на одних дверях на правому одвірку було прибито навскоси мідний футлярчик завбільшки з мізинець, то була мезуза, в яку вкладали згорнутий у рурочку* стих Святого Письма, написаний каліграфічно на пергаменті, виходячи з дому чи вертаючи домів, кожен побожний єврей прикладав два пальці до вуст, а потім до мезузи. На рівні очей виднілося кругле вічко, а під ним — подовгаста рамка, в яку вставляли картку з прізвищем мешканця, зараз вона пустувала. На одвірку масивний дзвінок нагадував персо з напнутим пиптиком, що заклично манить до себе вказівного пальця. Ярош