Книги Українською Мовою » 💛 Гумор » Лукаві замашки 📚 - Українською

Читати книгу - "Лукаві замашки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лукаві замашки" автора Павло Добрянський. Жанр книги: 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 31
Перейти на сторінку:
що ж?

Враз одірвала погляд од вікна:

- А ось і Кринички.

Автобус зупиняється біля великого будинку.

- Це наш Палац культури, - не без гордості повідомила молодиця. - На місці колишньої корчми побудований. - Підвелася, пустилася йти, та раптом зупинилась: - Можу вас провести до нанашка - мені якраз по дорозі. Він он там живе, - показала рукою на кичеру.

- Високувато, - чухаю потилицю.

- От тобі й герой, - засміялася очима. - Цього разу вам повезло - нанашко в лісі з пасікою.

Веде мене вузькою вуличкою. А вуличка виходить у міжгір'я. Обори розкидані то тут, то там: підходять аж до дороги, інші лізуть до сонця в гості. Небавом вуличка стає гірською стежиною, тобто плаєм, як тут кажуть. Ми піднімаємося усе вище. Від утоми піт очі заливає, серце калатає, ось-ось вирветься з грудей. Мені забиває дух, а супутниця хоч би що - йде, як олениця, ще й розпитує:

- Ви, певно, з газети?

- Вгадали, - відповідаю.

- Щось ваш брат останнім часом зачастив до нанашка... Та не відставайте, - притишує ходу моя супутниця. - Наш нанашко - мов енциклопедія. Про нього таке розповідають, що лишень записуй... Якось, у давні часи, він пана з Коломиї віз. Тільки-но виїхав з міста, аж той перейшов йому дорогу і каже:

«Гей, хлопе, до Косова повезеш?»

«Чому би й ні, - зупинив нанашко коней. - Сюди я за добрі гроші свиню на базар привіз. А такого пана, як ви, гріх було б не взяти. За два злотих - поїдемо».

«Згода! Лиш скоро їдь, бо мушу до вечора бути там!»

Певно, добре панка припекло, коли згодився фірою їхати. Отож, їдуть: панок голову на груди звісив - хропе. Нанашко ж метикує, як би ошуканим не лишитися, бо панське слово гонору добре знає. І коли до Косова лишилося рукою подати, тихенько будить його.

«Вибачайте, ясний пане, просив би у вас плати, бо маю забігти по дорозі до свата - повернути йому борг, і, як на гріх, двох злотих бракує».

Панисько спочатку роззирнувся навкруги, а тоді як витріщить баньки:

«Звар'ював хлоп! Такі гроші за проїзд до Львова не беруть! Ото маєш півзлота і дякуй богові за мою щедрість».

«Най буде по-вашому», - поштиво вклонився нанашко.

Дорога якраз повернула в ліс. Смеркалося, став накрапати дрібний дощик. Враз нанашко як за віжки сіпне, на коня вйокає та все назад оглядається.

«Що є, хлопе?»- зверхньо буркнув пан.

«Біда-а! Возки за нами женуться!»

Де й гонор дівся: пропасниця зателіпала паном, очі витріщив, зубами цокотить.

«Їдь швидше!»- заверещав.

«Де ми годні цією шкапою од вовків утекти?»

«Робіть щось, газдо!»- белькоче пан і мало фірмана в руку не цілує.

«То хіба, пане, на он ту смереку лізьте, а я тим часом у село за підмогою скокну...»

Не встиг нанашко ще й коня розпрягти, як пузань із верхівки височенної смереки гукає:

«А вони мене звідси не стягнуть?»

«Як сидітимете тихо - не зле вам буде!»

Скочив нанашко на коня, трохи від'їхав, завив по-вовчому й преспокійно подався у село до знайомого газди. Повечеряв, переночував у теплій хаті. Вранці приїжджає:

«Як ночували, паночку?»- чемненько зняв капелюха.

«Він ще й сміє питати! - ледве сповзає донизу закоцюрблений пан. - Де ти, бидло, всю ніч швендяв?»

«Йой, ясний пане, - почав нанашко, - як мене вовки взяли поперед себе, мало не до Жаб'єго гнали! Якби люди не трапилися - не бачитися нам з вами...»

Так поплатився панок за свою скнарість та зверхність, - весело закінчила оповідь моя супутниця.

Ми вийшли на полонину. Внизу мов на долоні виднілося село, центр якого тулився до асфальтової траси. За ним величаво здіймалися у небесну височінь груні та кичери, зрідка порослі гірською сосною або жерепом, як називають її гуцули.

- Тепер наші дороги розходяться: вам - туди, - показала жінка на схил чубатої гори, - мені - до-додому.

- А ви де живете?

- Під тією кичерою.

- Ніколи б не подумав, щоб так високо в горах такі чічки водилися.

- Карпати без чічок не були б Карпатами, - сяйнули бісиками її розумні очі. - То щасливо добратися до нанашка! - І пішла.

Я довго дивився їй услід. Вона обернулася, привітно помахала рукою і зникла в густій посадці молодих смерічок.

А сонце пильно стежило з небесної блакиті.

Стежка в'ється поміж невисокими горами, порослими молоденькими буками впереміж із берізками. Недалеко бринить потічок, біжить-наштрикається на каміння - поспішає до річки, бо дорога неблизька, а йому конче треба встигнути. Звертаю вбік, іду понад потічком. Виходжу на стежину, і вона мене виводить до покритої гонтою невеличкої будівлі, обнесеної живоплотом. За будинком сад, далі пасіка.

Лиш ступив на подвір'я, як із-за рогу хати загарчав псисько.

- Ану, марш! - почувся чийсь голос, і в дверях з'явився чоловік - широкоплечий, енергійний, з-під кошлатих сивих брів лагідні добрі очі випромінювали теплоту. Кругле обличчя підсвічувалось ледь вловимою усмішкою, що зачаїлася в розкішних вусах і тепер вагалася, чи показатись, чи зачекати.

Кудлатий пес підбіг аж до хвіртки, зміряв мене злим поглядом і знову загарчав.

- Кому сказав - марш! - замахнувся на нього господар.

Я дивився на чоловіка, і він мені чимось нагадував мого діда Івана, подоляка Як тепер бачу, лиш весняний вітерець осушить землю, як він уже порпається у саду.

Дід у сад, а наш сільський балагур, Саливон, котрий усю молодість, та й тепер не проти, як покличуть, пробухкав на бубні по весіллях, уже стоїть біля тину:

«Воно тобі, Йване, треба? Думаєш, онуки на той світ фруктові посилки вишлють? Іди краще посидимо. Моя Фросина нині вареничків з сиром наварила». Для діда це спокуса велика - понад усе він любив вареники з сиром. Та тут і виду не подає.

«Хай не вишлють, а все ж колись спом'януть;- відказує на те. - Гірше тобі, Саливоне».

«То чого?»

«Згризуть миші бубна, вишпурять його на смітник - і по всій пам'яті».

«Так думаєш?»- набурмосився сусід.

«Знаю».

І обоє замислюються...

Тим часом господар прип'яв пса і дивиться на мене Я відрекомендовуюсь.

- Дуже приємно, - виповзає нарешті з-під його вусів причаєна усмішка. - Прошу, - жестом показує на лавку в саду, і ми сідаємо за невеличким столиком під крислатою яблунею. - То розказуйте, що там у нас в області нового, - набиває люльку Василь Іванович.

1 ... 26 27 28 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лукаві замашки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лукаві замашки"