Читати книгу - "Острів Скарбів"

— Гей, хлопці! — гукнув він до матросів на шхуні. — Ви чуєте мене?

З баку ніхто не озвався.

— Слухай, Ейбрегеме Грею, я до тебе кажу! Знову мовчанка.

— Грею, — трохи голосніше гукнув містер Смоллет, — я покидаю судно і наказую тобі йти за твоїм капітаном. Я знаю, що ти чесний хлопець, та й інші не такі вже погані, як хочуть здаватись. Ось у мене годинник у руці. Ти маєш тридцять секунд, щоб приєднатись до мене.

Пауза.

— Та йди вже, хлопче! — вів далі капітан. — Не марнуй часу. Кожна мить загайки загрожує смертю мені й цим шановним джентльменам.

Внизу зчинився якийсь гамір, почулись удари, і на палубу вискочив Ейбрегем Грей — щока в нього була порізана ножем. Він підбіг до капітана, мов собака на посвист свого хазяїна.

— Я з вами, сер, — сказав він.

Миттю скочили вони обидва в човна, і ми відчалили. Отже, з корабля ми вибралися щасливо, але до захистку за частоколом ще не дісталися.

Розділ XVII

РОЗПОВІДЬ ВЕДЕ ЛІКАР: ОСТАННІЙ ПЕРЕЇЗД ЧОВНОМ

Цей наш п'ятий переїзд дуже відрізнявся від усіх інших. По-перше, маленька шлюпка була страшенно перевантажена. П'ятеро дорослих чоловіків, та до того ж троє з них — Трелоні, Редрут і капітан — були понад шість футів на зріст, — що вже саме перевершувало можливості такого човника. А додайте ще порох, солонину, мішки з сухарями. Не дивно, що корма ледь виднілася над хвилями, і ми кілька разів зачерпували воду. Мої штани й поли каптана зовсім змокли, тільки-но ми відпливли на сотню ярдів.

Капітан наказав нам перемістити вантаж інакше, і шлюпка пішла рівніше. І все-таки ми остерігалися навіть сильно дихнути, щоб не завадити човнові.

По-друге, при відпливі сильна течія гнала воду з протоки на захід, а тоді на південь, у море, через той вузький прохід, що ним уранці пройшла шхуна. Навіть брижі були небезпечні для нашого перевантаженого човника; та ще гірше було те, що течія відносила нас убік від того місця за виступом берега, куди ми мали причалити. Якби ми не справилися з течією, то мусили б пристати саме біля двох шлюпок, де щохвилини могли з'явитися пірати.

— Несила провадити човна на частокіл, сер, — сказав я капітанові. Я стернував, а він з Редрутом веслували, бо були найменше втомлені. — Течія стягує нас убік. Чи не могли б ви налягти на весла?

— Ні. Бо шлюпка зачерпне води, — відповів капітан. — Держіть, сер, прямо проти течії. Держіть якомога, будь ласка, аж поки ляжемо на наш курс.

Я помітив, що течія відносить нас на захід. Тоді я скерував шлюпку на схід, майже під прямим кутом до того курсу, яким слід було прямувати.

— Так ми ніколи не дістанемось берега, — сказав я.

— Це єдиний правильний курс, якого ми повинні триматись, — відказав капітан. — Треба йти проти течії. Бачите, сер, — провадив він далі, — якщо човна знесе в підвітряний бік, хто зна, де ми зможемо висісти на берег, не кажучи вже про те, що пірати зможуть напасти на нас. А якщо протримаємось, течія незабаром ослабне, і тоді легше буде завернути до берега.

— Течія вже й так слабне, сер, — зауважив Грей, що сидів на переді човна. — Можна трохи попустити стерно.

— Спасибі, голубе, — озвавсь я на ці слова так, ніби між нами не було ніяких непорозумінь: ми всі за мовчазною згодою поклали собі поводитися з ним, як зі своєю людиною.

Раптом капітан знову заговорив, і голос його наче трохи змінився.

— Гармата! — вигукнув він.

— У мене вже була така думка, — відповів я, гадаючи, що він каже про можливість гарматного обстрілу нашого форту. — Вони не зможуть перевезти гармату на берег, а якби навіть і змогли, їм не протягти її крізь хащі.

— А ви огляньтесь-но, докторе, — перебив мене капітан. Поспішаючи, ми зовсім забули про гармату на судні: на

наш жах, п'ятеро бунтівників вовтузилися тепер біля неї, стягуючи „куртку“, як називали вони просмолений брезентовий чохол на гарматі. Я пригадав, що на борту залишилися і ядра та порох для гармати і що злостивцям досить одного удару сокири, щоб добути їх зі складу.

— Ізреєл був каноніром у Флінта, — хрипко промовив Грей. Нехтуючи небезпеку, я скерував човна до того місця, де

ми мали причалити. На цей час ми вийшли з основного плину течії, і вже не треба було аж так дуже налягати на весла, щоб наближатись до берега. Погано було тільки те, що ми опинилися бортом до „Еспаньйоли“, через що нас легко було обстрілювати.

Я не тільки бачив, але навіть чув, як цей червонопикий пияк Ізреєл Гендс із гуркотом котив палубою ядро.

— Хто серед нас найкращий стрілець? — запитав капітан.

— Містер Трелоні, а то хто ж, — відповів я.

— Містере Трелоні, чи не підстрелите ви одного з тих пройдисвітів, сер? Коли можна, то Гендса, — сказав капітан.

Трелоні був холодний, мов сталь. Він перевірив, чи набито мушкета.

— Тільки обережніш, сер, — гукнув капітан, — щоб не перекинути шлюпку! А ви всі пильнуйте рівноваги, поки він стрілятиме.

Сквайр підвів мушкета, веслярі перестали веслувати, і ми трохи перехилилися на протилежний бік, урівноважуючи човна. Все обійшлося так добре, що ми не зачерпнули ні краплини води.

Тим часом розбишаки вже повернули гармату в наш бік і Гендс, стоячи з пробійником біля жерла, був дуже зручною мішенню. Проте нам не пощастило: ту саму мить, коли Трелоні пальнув, Гендс нахилився, і куля, свиснувши в нього над головою, поцілила його товариша.

На зойк пораненого відгукнулися не тільки голоси зі шхуни, а й багато голосів з берега. Обернувшись у той бік, я побачив піратів, що вибігали з лісу й сідали в шлюпки.

— Зараз вони відчалять, сер, — сказав я капітанові.

— Наддайте ходу! — вигукнув він. — Тепер треба рятувати себе, а не шлюпку. Якщо ми не доберемось до берега, все пропало.

— Відчалює тільки одна шлюпка, сер, — докинув я. — Матроси з другої, мабуть, побігли берегом, щоб перейняти нас.

— Вони добре захекаються, поки добіжать, — зауважив каштан. — Чого варт моряк на землі, ви знаєте. Цих я не боюся. Мене непокоїть гармата з ядрами. Нас із неї запросто поцілити. Вона така, що стріляє без промаху. Скажете, сквайре, коли побачите запалений гніт: ми тоді крутнем убік. — Просувалися ми досить швидко, як на такий перевантажений човен, і майже не зачерпували води. Нам лишалося не більш як тридцять-сорок разів махнути веслами, щоб досягти піщаної обмілини під деревами, оголеної після відпливу. Піратської шлюпки ми тепер могли