Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

твою версію, яку демонструєш, і тут мало що вдієш. Так само з дорогою для тебе людиною. Тобі вона здається неймовірною, ти заздриш касирам, барменам, таксистам – взагалі кожному, хто може бачити миле серцю обличчя, спостерігати за рухами, жестами, устами. Особливо тоді, коли сам такого привілею позбавлений через відстані між містами. Однак для незнайомця усе те, що тобі не описати словами, важливим не стане. Він пройде повз того, хто для тебе безцінний, побачивши лиш одне з облич коло стіни, буденне й невинне.

Ми станемо поколінням, чиє життя задокументовано у мережі, але щось з того, що не виставляємо напоказ, хочемо розділити з кимось, хто зможе бачити нас як щось середньоарифметичне між світлиною у паспорті і кадром з фотосесії, улюбленими піжамними штанами і дорогим італійським пальто, невиспаними заплаканими очима і оманливо впевненим саркастичним поглядом за кермом авто.

Колись давно я зустріла фразу про важливість «бути своєю», не чиєюсь, не для когось чи заради чогось. Чомусь згадалось, коли за дивним збігом планет, тишу моїх роздумів порушив незнайомий юнак, запитавши, як мене звуть, ніби ім’я було чимось останнім, що мало доповнити портрет. Назвала аеронім50, представившись Василісою, на його розсуд епітет залишивши. Прекрасною чи премудрою? Певно, вирішив, що краще вважати мене чарівною скульптурою, ніби він естет. Однак статура і самовпевнена посмішка гостра, не знайома з відмовами, видавала його з головою – професійний атлет. І розпочався болтології нескінченний бенкет. Солодких лестощів не без, звичайно, розмови щербет. От тільки він не знав, що на помилкову мішень націлив старань арбалет.

Не мав успіху блискавичний бліц-криг, хоча я себе винила у тому, що роблю висновки, не копнувши як слід углиб. Адже дограти чужу роль за іншого і вирішити, що вам не по дорозі легше, аніж пояснити, що говорити про пусте ти більше не в змозі. Визнаю, іноді буваю нестерпною, а щоб мене зрозуміти треба подолати фортифікації, приховані проходи, широкі дороги, сади і звичайні мости. Однак найкращий спосіб пізнати іншого – оцінити усе те, чим він себе оточує.

Я просто мовчала на нього, і це було красномовніше за будь-які жести на публіку. Бо як йому пояснити, що живеш з фотографією в невидимому медальйоні, і в порівнянні з тим, хто на світлині, усі інші – випадкові на твоєму пероні, нестерпні і зайві, а твої думки давно у полоні. Усі вони говорять не про те і не в такт, ні на кого не реагує серце як на пароль – не той стиль. І складно зрозуміти хто ти власне, будучи ані своєю, ані чиєюсь.

Моє мовчання було таким гранітним, що згодом стало чутно безліч запитань. Відповідала, жартувала, але насправді підсміювалася. Ні, не над співрозмовником, а над нами обома. Бо ми приміряли чужі ролі.

Як у забутому кіноепізоді, коли капітан корабля дивиться у відкритий космос, говорячи, що хтось вимовляє три найважливіших слова, і це зовсім не зізнання у коханні, а фраза «допоможи мені, прошу». Те ж саме він міг почути у моєму мовчанні. І що могло бути цікавіше, ніж дізнатися, чим він живе і дихає, які цілі перед собою ставить. У сподіванні почути відповіді на прості питання хотіла дати зрозуміти, що мене не треба розважати – мені не нудно; я тут, значить, мені вже цікаво.

Однак замість цього стали майстрами пантоміми і у кожного на те своя вагома причина, або просто не прив'язуватися до людей, ілюзій і речей звичка. Легкий характер? Ні, здалося, бо на моїй шкалі цінностей це щось поруч з невіглаством і озвучуванням банальностей. Вибаглива? Боронь Боже, мені достатньо найкращого. Та розмова нагадувала телеграфний діалог і я чесно сподівалася, що усе потрібне він прочитає між рядків.

Чи не вперше у житті я приміряла роль панянки з класичного англійського роману. Однієї з тих, які малюють, п'ють чай, замовляють кравчиням сукні і вдають, ніби закохані до нестями; частіше, звичайно, заграють або розбивають ущент серця, а потім збирають уламки власного без кінця. Часи змінюються, минають століття, а жінки як і раніше в'ють мотузки з тих, хто їм не потрібен, і закохуються по вуха в тих, хто не любить їх.

Написати прощального листа, образливого і ніжного, з побажаннями щастя і оголошенням початку ворожнечі, аби забути, відпочити, перевести подих, ковтнути повітря. Та ніякого немає повітря. Починаю сумніватися, злитися так, щоб яскраво палахкотіло, а не жевріло і пекло. Влітаю у спогади як камінчик у скло. Любов не перемагає все. Іноді перемагає час. Досить знати, що обрано не мене. А чому – це все одно не про мене, а про того, хто обирав.

Починаючи від зовнішності і закінчуючи характером, я ніколи не була ідеальною зате я завжди була однією з тих, хто, за твердженням Уте Ерхардт51 відправляється не на небеса, а куди забажає, і навряд захочу змінитись, навіть за весь чай у Китаї.

Кожному потрібно, щоб хтось тримав його за руку

Перебуваючи між життям і смертю, Федеріко Фелліні52 сказав: «Хотів би я закохатися ще хоч раз!» і говорив не про жінку, а про любов як найчарівніші миті буття, коли ти не ходиш по землі, а париш над нею. І неважливо, у кого чи що закохатися – роботу, світ або життя.

Він знав, що усе закінчується і любов теж минає, але інколи вона просто з одного почуття переливається у інше, будучи сильнішою за закоханість. Останній жест того, від кого без тями були жінки усього світу, був справжнім гімном любові до Джульєтти53. Людині потрібна людина, тут нічого не вдієш. Федеріко втік з клініки, коли дізнався, що кохана дружина у лікарні в Римі.

Найглибша прихильність, і відданість, і почуття спорідненості затьмарюють егоїзм, коли приходить усвідомлення, що є в цьому світі хтось, важливий так само як і ти сам.

Італійці говорять «вольє бене» і мають на увазі щось більше за закоханість; щось, що приходить через роки, прожиті разом; щось, втрата чого трагічніша за втрату любові. Любити – це знаходити своє власне щастя в щасті іншого. І люди народжуються і помирають з одним і