Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

Здавалося б, такий складний механізм життя – ось моє навчання, страшенно цікаво і нічого не відволікає; ось моя робота – багато чому вчуся з нуля, беру участь у великих проектах, хоч більшість з них мені часом сонце затуляє; ось мої друзі, геніальні і щирі водночас. Даю розумні поради подругам, які, на подив, спрацьовують і виявляються правдою. А собі допомогти не можу. Нічим, бо раптом роз'єднується контакт, який до всього цього мене раніше підключав. Ніби усі сіли на потяг і поїхали, а я досі на вокзалі.

Світ стає вузьким, розміром приблизно зі стерильну лікарняну палату, і я лишаюся сама з собою. Наче доля поставила в куток зі словами: «поки не подумаєш, не відпущу». Парадоксально, але саме в ці моменти гостро життя відчуваю. Не хочу чути, що все буде добре. Просто обійми, не промовивши жодного слова. Найкраще, що може зробити інша людина, – розділити вислизаючий з рук день з тобою. Просто тому, що, будучи весь час наодинці з собою, ти чуєш абсолютно усі емоції і страхи. Як результат, людей сприймаєш зовсім інакше, ніби говориш «мені наплювати, скільки ти заробляєш, користуєшся салатною і рибною виделками чи ні; не ставитиму умови і ні про що не проситиму: все, у чому маю потребу, вже є всередині тебе; я не буду тебе обмежувати і в тобі розчаровуватися, просто відтепер я міряю усе емоціями, а цінність – відчуттями».

Колись у «Спогадах пришелепуватої молодої людини» Бегбедера54 мені зустрілася думка про те, у житті буває тільки одна велика любов, усі попередні – проба пера, а всі наступні – надолуження згаяного, але любов – це завжди зараз або ніколи.

Насправді кожному потрібно, щоб хтось тримав його за руку. Цивілізація, зробивши майже все для матеріальної зручності нашого існування, роз'єднала нас духовно. У наших предків була хоча б сповідальня, а ми тонемо у самоті. Читаю Геймана і він зі мною солідарний: «якщо ти людину любиш, ніколи не буде зайвим їй про це нагадати»55. Це ознака сили, а не слабкості. Усе могло б скластися інакше, якби ми навчилися слухати не тільки себе. Життя – дуже коротка штука, тому не втрачайте часу.

Осінь цього року така затишна і зовсім не колюча. Навіть переходи між навчальними корпусами нагадують мені «Міст-веселку» у штаті Юта. Величезні вікові дерева, стовбури яких ледве можна обхопити. Радісний шум пожовклих листочків, що ніби плескають у долоні. Неквапливо прогулюються люди і відпочивають на лавках вздовж алеї. Таких днів п'янких десяток видають кожну осінь, тому важливо не пропусти жодного. Яскраве тепле сонце. І повітря по-осінньому смачне.

Здається, що невеличка кав'ярня за рогом – моє ідеальне місце, саме те, що англійці називають "the write spot". Ззовні гарно – каліграфія у вивісках, вуличні обігрівачі, жалюзі і черепиця, при чому не декоративна, а справжня і на вигляд надійна. Всередині пахне ледве-ледве пудрою, злегка – свіжомеленою кавою, а ще мирним затишком.

Офіціант приносить моє замовлення і шоколадку. Як давно зелений чай подають у комплекті з шоколадом? «Для гарного настрою!»,– говорить він і зникає. Навіть подякувати не встигаю.

Згадую вступні уроки у посібнику з йоги і так зване таємне завдання: зробити для когось щось хороше і нікому ніколи про це не розповісти. Як у вірменському мультфільмі – роби добро і кидай все у воду. Тоді мені здавалося, що робити добрі справи таємно невесело – ніякого зворотного зв'язку, жодної реакції і гарантії відплати добром, допоки не виявилося, що подібного таємного служіння насправді багато у кожному з наших днів.

Єдине свято, яке завжди з тобою – це вміння радіти простим речам. Це трохи наївно і інфантильно. Навіть існує теорія, що в основі багатьох добрих справ лежить егоїзм: ми вчиняємо добре тому, що нам подобається відчувати себе після цього правильними і хорошими. Так нам спокійніше. Та особисто мені на думку чомусь одразу спадає фраза про те, що під час шторму будь-який порт підійде. Ми можемо жити як завгодно, але залишитися в пам'яті інших людей можна тільки одним способом – допомагаючи їм. Добрі справи стануть хорошою терапією від гри в грецьку трагедію і точно допоможуть підняти ніс на сантиметр вище.

Обирай настрій – любити: життя з сюрпризами, людей з дивацтвами. Обирай настрій – відчувати: радість, хвилювання, бажання обіймати весь світ. Обирай настрій – творити добро: маленьке, велике, будь-яке. І тоді у відповідь доля візьме до рук пряник, відклавши потертий батіг.

Скільки випадкових компліментів роблять нас щасливими, скільки дрібних несподіванок склеюють долю. Говори хороші слова зранку – від тебе не убуде, а іншим приємно. І кожна зайва пара безкоштовних рум'яних яблук або жменя слив, які бабусі на ринку щедро додають на ваги, нагадують просту істину – роби добро і кидай все у воду.

Вечір перетікає в ніч і обертається в ранок. Живу у гострому дефіциті снів і слів. Час зараз – дійсно те дефіцитне, що коштує дорого. Чи вистачить часу усім подякувати? Усім тим, хто терпить мене з моїм ненормальним графіком, негнучкістю і амбіціями.

Слова вдячності завжди чомусь дрібним шрифтом під зірочкою і це несправедливо стосовно тих, хто з тобой у найважчі дні і найтемніші ночі. З віком я почала більше цінувати тих, хто з розумінням ставиться до мого бажання побути поза колом соціальних ігор і вміють чекати так довго, скільки знадобиться, але коли буде потрібно – вони поруч. Усе, що я відчуваю цієї пори – вдячність рідним, своїм слабкостям, морям і чужим почуттям.

Травень. Хотіла почитати племінниці про принцес, а їй нецікаво. Особисто мене не покидає надія, що одного дня мандрівний лицар неодмінно здогадається, що під шаллю ховається зачарована принцеса, тобто я. Племінниця подивилася на мене серйозно і відповіла: поки очікуємо, давай слухати музику і розфарбовувати. Не стала їй заперечувати, за дипломатичність варто бути вдячною.

Червень. Спекотні дні і холодні ночі. З учорашнього дня зарядили дощі. Чомусь підстригла волосся до плечей, а воно в'ється від цієї погоди дрібними локонами щоранку як листочки папоротей. Треба бути вдячною, так навіть краще, бо інакше –