Читати книгу - "Молдавські народні казки"

Дістав Зелен-Василько з-за пояса сопілку і заграв. Грав доти, поки з ущелини вистрибнув кривий заєць та й затанцював. Метнувся до зайця Зелен-Василько, спіймав за вуха і вдарив сопілкою по голові. Потім розпанахав зайця навпіл, дістав золоте яблуко, в якому ховалися дев’ятеро черв’яків. З радощів убив він двох. Від того в царському палаці занедужав Півчоловік. Сховав Зелен-Василько золоте яблуко в кишеню і знову заграв на сопілці. Грав, поки половина овець від танцю загинула. Потім рушив до царського двору.

Царівна сиділа засмучена в своїй кімнаті, кляла свою гірку долю. Страх не хотіла виходити заміж за потвору. Йдучи мимо ярмарку, купив Зелен-Василько шовковий халат, щоб убратися за лікаря. Тим часом цар скликав лікарів, щоб лікували Півчоловіка — не хотів, аби його інші царі звинуватили в смерті зятя. Але жоден з лікарів, оглянувши недужого, не міг назвати хворобу. Зелен-Василько підійшов до царських хоромів. Цар звелів пропустити його. Зелен-Василько дістав золоте яблуко і вбив ще п’ятьох черв’яків, а тоді швидко зайшов до кімнати, де лежав хворий, і підійшов до його ліжка. Півчоловік глянув на витязя і прохрипів:

— Звідки ти взявся? Я ж тебе вбив…

— А я ожив, та ще й навчився лікувати, — відповів Зелен-Василько. — Прийшов і тебе полікувати, як ти колись мене. Зазіхнув ти на чуже і забрав царівну, хоч я, а не ти знищив драконів. Підступно вбив ти мене і вкрав мою славу. Та я знайшов джерело твоєї сили. Ось воно в мене, дивись.

Дістав Зелен-Василько золоте яблуко і вбив останні два черв’яки. Там був і кінець Півчоловікові.

Зраділи цар з царицею і швидко покликали царівну.

Як угледіла вона Зелен-Василька, то мало не зомліла:

— Невже це ти, Зелен-Васильку? Ти ж урятував мене від неминучої смерті! — радісно защебетала царівна.

І загуло нечуване весілля. Пили та гуляли цілий рік. Люди раділи, що звільнилися від страшних драконів та огидного Півчоловіка.

Жив собі мірошник, а в нього був кінь. Стільки роботи переробив той конячина, що зостались із нього самі кістки та шкура. Побачив мірошник, що не можна вже коня у віз запрягати, прив’язав йому повід на шию та й пустив у світ широкий.

Ішов кінь, ішов, аж опинився у великому лісі. Попасся там, погриз зеленої кори, напився свіжої води з джерела, відпочив добре і почав поправлятися та сили набиратися. Залисніла на ньому шерсть, зміцнів він у ногах. Згодом став вистрибувати, дибки ставати, по траві качатися.

Одного разу йде він лісом і зустрічає ведмедя. Ведмідь вишкірив зуби і каже:

— Я тебе з’їм.

— І думати не гадай, ведмедю, бо проклинатимеш ту годину, коли ми зустрілися.

— Чи в мене вже такі тупі зуби, що я не зможу відгризти твоє м’ясо від кісток?

— А хіба ти зможеш мене подужати?

— Зможу! — каже ведмідь.

— Ану покажи, що ти вмієш і яка в тобі сила.

Ведмідь глянув довкола, побачив камінь, узяв його, розтер у порох і пустив на вітер.

— Це така в тобі сила? Хе! А я тільки торкнуся ногами каменю — з каменю вогонь блискає.

— Бачу, що ти любиш вихвалятися! — розсердився ведмідь.

— Ходімо на дорогу — покажу, — мовить кінь.

Вийшли вони на дорогу. Ведмідь став на задні лапи — дивиться. А кінь як розженеться, як кресне підковами — з каменю іскрами бризнуло. Ведмедеві здалося, що кінь землю провалить.

— Ну, що скажеш? — питає кінь.

— Правда, що в тебе сили вдесятеро більше, ніж у мене…

— А ти хотів мене з’їсти. От за це я тебе вб’ю.

— Вірно тобі служитиму, лиш не вбивай, — почав благати ведмідь.

— Гаразд. Бери мене за повід і паси на найкращих травах, аж поки я захочу спати, — сказав кінь.

Переляканий ведмідь і не думав відмовлятися.

Довго водив ведмідь коня за повід, думав, що той засне. А кінь не хотів спати. Дуже стомився голодний ведмідь, зубами скрегоче, тихо лається, а потім каже: