Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

танцюристом, і я часто озирався, аби переконатися, що за мною не стежать. Крихту терпіння — і будеш на вулиці, твердив я собі, але не вірив у це, більше не вірив ні в що, сказане собі, більше не вірив, що десь існують сонячні промені, свята, шереги тополь понад каналом. Повітря танцювало мені перед очима. Переді мною відкрилася сходи, і я пішов ними вниз, намагаючись триматися за стіну, яка була гладка й холодна і не давала мені опори; та, врешті, знесилений до краю, я опустився на коліна й відкинувся на східці, мій розум снував тишу.

І раптом… сталася вона. Вона з'явилася не так, як з'являється людина, а отак: з якогось моменту світ став усвідомлювати її присутність. Вона постала брутально, у сліпучому розламі біля підніжжя сходів, і повітря затріпотіло й розчахнулося, щоб прийняти її. Місто зволожилося сльозами. Я зойкнув од сильного болю в голові, затулився руками, аби захистити обличчя… Але вона була тут, я все ще бачив її, такою, як вона була на кораблі, з дитячою фігуркою, довгим рудим волоссям, з обличчям, яке годі було розгледіти — таким воно було ясним. Повітря вібрувало й іскрилося від напруження, потрібного для того, щоб тримати її; воно гуло, немов сталевий лист, немов язики блискавки. У коридорі запанував хаос через порушення географії, через те, що світ був змушений перебудуватися.

Вона піднесла свою маленьку долоньку. Поштовхом відкрилися перспективи, ландшафти, над якими я мчав, безпорадний; а вона заговорила, голосом настільки близьким, наче натискала пальцями мій мозок:

— Вставай! Встань, Джевіку Тіомський!

Глава сьома
Із записника Сомнамбули

Наші острови повні привидів.

* * *

Отаку фразу я записав. Я нашкрябав її після того, як знайшов дорогу назад до готелю Урлома, по тому, як прийшов до тями на сходах борделю в місті Бейн людиною, переслідуваною привидом. Три слова олондрійською мовою. Кідетською це буде п’ять слів.

Я написав це в книжечці для записів у паперовій оправі, і та книжечка все ще при мені. М'який шкіряний чохол, шворка, аби обмотати довкола й зберігати зав’язаною. Я придбав цю книжечку, щоб фіксувати свої торговельні операції, і кілька тижнів справді використовував її для цієї мети. Тому тут є сторінки, що містять ряди чисел на кідеті, розділові риски між записами, ланцюжки підрахунків. А далі, на останніх кількох аркушах — це виверження, цей безлад. Напхані всередину газетні вирізки, нашвидку скопійовані цитати з книжок, взятих у бібліотеці Єдова. Справжнє дзеркало мого життя в Бейні.

* * *

Наші острови повні привидів. Ці привиди приходять з квітів і з води. Вони — це ті, що завжди чатують, під відкритим небом, на стежках. Бувають Морські Мертві й Зотлілі Мертві, тобто ті, чиї тіла не спалили, а ще є Отруєні Мертві й Тваринні Мертві — привиди священних звірів. Саме вони є причиною того, що ми ходимо під деревами, уникаємо утворених місячним світлом силуетів, ніколи не кидаємо насіння через плече в темряві. Вони часто являються на пагорбах і перехрестях, а особливо надокучливі на узбережжях: там Морські Мертві влаштовують у святкові дні свої лахмітні, незграбні танці. Побачивши такого привида, ви маєте поцілувати кінчики своїх пальців і помолитися, і лише після цього поволі відійти з того місця, а насамперед — ні в якому разі не можна запитувати у привида його ім'я. Дім треба очищати димом, і у вас у волоссі має бути дим, ви маєте носити на ребрах шворки із заговореної шкіри, під одягом; маєте втирати в груди і шию олію перцевої м'яти, уникати океану, підтримувати біля себе вогонь і жувати сушені квітки гарбуза. Якщо вас переслідують духи, вам треба звернутися до цілителів, які лікуватимуть вас гарячими голками, проносним, постійним торохкотінням сушеного гарбуза. Колись я чув іхній спів з сусіднього дому: «Забери своє намисто, о Привиде, забери своє віяло, забери свої сандалі».

* * *

Я бачив її три рази; можливо, чотири.

Першого разу — на сходах. Потім — у лабіринті вулиць, де я блукав, питаючи в незнайомих людей дорогу до каналу. Вона проросла в життя з найближчого муру, немов камінь захворів на рак. Я сахнувся, закричав і звалився у стічний жолоб.

Мабуть, втратив свідомість на деякий час. Очутили мене спритні руки жебрака. Коли я сів, він облишив у спокої мої кишені й вишкірив поламані зуби. Очі в нього були — як роздушені сушені фіґи.

— Тютюн, — шипів він, тягнучи мене за полу сорочки. — Тютюнцю для улюбленця богів.

На вулиці Сов я знову побачив її — привида дівчини з Кіема. Вона подивилася на мене очима якогось чоловіка родом з Країни Чапель. Піднявши руку, вона відібрала мені розум; я лопотів невідь що до сонячного світла; бігав, кричав, бився головою об стіни у пошуках милосердної темряви. Мій страх був сильніший за сором. Коли я знову прийшов до тями, повз мене проходила якась пара, і жінка підсмикнула подолок, аби не торкнутися ненароком мого розпростертого тіла. На ній була блідо-рожева сукня, волосся заколене шпильками.

— Яка гидота, — сказала вона, і її супутник відповів:

— Після Свята такого слід очікувати.

Чи існує якийсь зв'язок між Святом Птахів і цією маною? Хотілось би мені знайти одного з тих, хто товаришив мені тієї ночі — одного з Крил. Чи всіх їх переслідує привид, як мене? Я не можу в це повірити. Адже їх було так багато. Навіть тут, у готелі, я чую їхні крики.

* *