Читати книгу - "Останній тамплієр"

Водія викинуло через лобове скло, і він лежав серед осколків обличчям вниз, в оточенні поламаних і понівечених музичних інструментів. Здійнята хмарка з нотних сторінок опадала на його нерухоме тіло.

Рейлі обережно підсунув носок черевика під водія і перекинув його на спину. Гас, поза всяким сумнівом, був без свідомості, але дихав. Його обличчя перетворилося на криваве місиво. Він лежав із розкинутими руками. З однієї руки вислизнув пістолет, і Рейлі, ногою відкинувши його убік, помітив іще одну річ: з бічної кишені злочинця стирчав інкрустований коштовними каменями золотий хрест.

Археологічний Інститут Манукяна знаходився на розі вулиць Лексинґтон і Сімдесят дев'ятої. Коли Тес зайшла до свого офісу, на її столі лежало декілька листів. Скоріш за все, половина з них була від її колишнього чоловіка, Дуга, а друга половина, як було неважко здогадатися, — від керівника Інституту Манукяна — Лео Гірагосяна. Останній ніколи не приховував той факт, що він терпить її тільки тому, що присутність дочки Олівера Чайкіна в його Інституті є дуже корисною, коли мова заходить про гранти. Їй не подобався цей голомозий тип, але їй потрібна була робота. А тут іще оці поточні бюджетні обмеження, які спровокували чутки про скорочення штатів! Тому зараз був не надто слушний час, щоб поводитися з босом так, як їй хотілося б.

Тес викинула всі листи в кошик для сміття, проігнорувавши здивований погляд Ліззі Гардінґ — скромної й по-материнському турботливої секретарки, функціональні обов'язки якої охоплювали іще трьох, окрім Тес, дослідників. Лео і Дуг, мабуть, хотіли від неї одного і того самого: подробиць кривавих подій того суботнього вечора. Якщо її босові кортіло дізнатися про все через хворобливу цікавість, то її колишній чоловік переслідував більш властиві людям цілі — корисливі.

Тес поставила свій комп'ютер і телефон так, щоб, злегка повернувши голову, вона могла бачити з вікна мощений сад за будівлею інституту. Цю споруду було дбайливо відреставровано засновником установи — магнатом-судновласником, вірменином за походженням, ще задовго до приходу Тес. Весь дальній кінець саду займала величезна плакуча верба. Каскад її гілля елегантно прикривав встановлену під деревом лавку.

Тес відвела погляд від вікна, вивудила з сумочки клаптик паперу з номером телефону Джеба Сіммонса, який дав їй Клайв, і зателефонувала. Почувши автовідповідач, вона поклала слухавку, і спробувала дотелефонуватися йому за іншим номером. Секретарка професора при історичному відділі Університету Брауна повідомила, що Сіммонс ось уже три місяці як знаходиться на розкопках в пустелі Негев, але за потреби з ним можна зв'язатися. Тес сказала, що вона перетелефонує, і поклала слухавку.

Пригадавши свою розмову з Едмондсоном, вона вирішила зв'язатися з іншим, уже відомим їй чоловіком. Вийшовши в Інтернеті на телефонний довідник, вона набрала номер і зв'язалася з комутатором Колумбійського університету.

Їй відповів пронизливий жіночий голос.

— Професора Вільяма Венса, будь ласка, — ввічливо сказала Тес.

— Одну хвилину, будь ласка. — Після невеликої паузи їй сказали: «На жаль, але в моєму списку цього імені немає».

Цього слід було чекати.

— Тоді з'єднайте мене, будь ласка, з кафедрою історії. — Ще кілька клацань та гудків — і Тес вже говорила з іншою жінкою.

Останній, схоже, було знайоме ім'я, яке цікавило Тес.

— Так, я пам'ятаю Вільяма Венса. Він пішов від нас... зараз пригадаю... десь років п'ять чи шість тому.

З надією в голосі Тес запитала:

— Ви не могли б мені підказати, де його можна знайти?

— Боюся, нічим не зможу вам допомогти. Здається, що він взагалі відійшов від справ. Вибачте.

Тес не втрачала надії:

— Ви не могли б зробити мені послугу? — наполягала вона. — Мені конче потрібно поговорити з ним. Я працюю в Інституті Манукяна, ми зустрічалися з ним на розкопках кілька років тому. Не могли б ви розпитати працівників відділу, в якому він працював, — де його можна знайти?

Жінка, здавалося, була сама доброта. Подякувавши, Тес залишила їй свої номери телефонів і поклала слухавку. Вона на мить замислилася, потім повернулася до Інтернету і набрала у розширеному пошуку «Вільям Венс». Вона почала з Нью-Йорка, на жаль — безрезультатно. Одним із недоліків стільникового зв'язку було те, що багато номерів не указувалася. Наступним на черзі був Коннектикут — результат той самий. Тес розширила пошук до масштабів країни і дістала дуже багато аналогічних імен. Потім вона стала змінювати ім'я, використовуючи програму комп'ютера, і дістала результат, вимірюваний сотнями імен. Але швидкий перегляд не дав бажаного результату, який би хоч трохи асоціювався з необхідними їй даними.

Якийсь час вона сиділа, замислившись. Голубів у саду вже не було видно. Натомість горобців стало вдвічі більше, і, настовбурчившись, вони сварилися між собою. Тес, різко розвернувшись на стільці, окинула поглядом книжкові полиці над головою. Раптом її осяяла думка, і вона знову набрала номер Колумбійського університету, попросивши цього разу з'єднати її з бібліотекою. Назвавшись, вона сказала чоловіку, який відповів їй, що її цікавлять дослідницькі роботи або публікації, написані Венсом. Тес по буквах вимовила його ім'я і підкреслила, що особливо її цікавлять роботи, що мають відношення до хрестових походів, бо вона знала, що Венс навряд чи писав щось таке, що безпосередньо стосувалося тамплієрів.

— Я зрозумів вас, почекайте хвилиночку, залишайтеся на лінії, — відповів бібліотекар. Через декілька хвилин вона знову почула його голос. — Я зібрав все, що ми маємо з робіт Вільяма Венса. — Він зачитав заголовки робіт і