Читати книгу - "Королівська дорога"

Клод вибіг на шлях. Тук, тук-тук, тук… — наближалися коні. Нарешті він розпізнав тіні, які гойдалися на кінських хребтах. Двоє вершників перетнули сонячну пляму, і Клод виразно побачив їхні нагнуті вперед фігури; на спинах теліпалися шоломи. З ними не було нікого. Клодові видалося, що то не просто кінець, а повільне неминуче тління… Вершники минули тінь і знову потрапили в освітлене місце. Ха все більше нахилявся вперед. На його плечах двома блідими плямами виднілися чиїсь руки — позаду сидів на коні ще один чоловік.

— Ну що?

— Кепські справи!

Перкен стрибнув з коня.

— Свай?

— Так, він добре знає свою справу. Він пішов туди і повів усіх тих, хто знає перевали, на південь.

— А що то з вами за тип?

— Він знає шлях, яким ходять меойці з навколишніх сіл.

— Які там живуть племена?

— Стієнги. Іншого виходу немає.

— Ви пропонуєте пройти через повсталу область?

— Так. Якщо далі триматися Королівської дороги, то ми пройдемо зовсім невідому її частину, а також відтинки, які пролягають у підкореній та у повсталій областях. Один Господь знає, що може придумати французька адміністрація в підкореній області!

— Рамеж розлютиться, коли довідається, що ми знайшли.

— Тому треба йти не через головний перевал, а через повсталу область. Цей провідник знає стежки, які ведуть до першого села стієнгів, де відбувається обмін. Звідти через маленькі перевали доберемося до Таїланду.

— Виходить, ми підемо на захід?

— Так.

— Але ж ви зовсім не знаєте стієнгів.

— Треба, мабуть, добратися до тих місць, де перебуває Грабо. Провідник знає лише те, що там є біла людина. Він володіє також мовою стієнгів. У селі ми візьмемо іншого провідника, бо все одно доведеться питати офіційного дозволу у вождів пройти крізь їхню територію. Побачимо, що вони скажуть… Я маю ще два повні термоси спиртного, а також дрібний скляний крам. Цього повинно вистачити… Я не знаю їх, але, гадаю, вони знають, хто я такий. Якщо Грабо не захоче, щоб ми ішли туди, де він перебуває зараз, то він пошле провідника, який поведе нас довкружним шляхом…

— Ви впевнені, що вони пропустять нас?

— У нас просто немає вибору. Все одно ми мусимо йти до нескорених племен: раніше чи пізніше… Провідник каже, що вони войовничі, але знають смак рисової горілки…

Кремезний камбоджієць з таким самим кривим носом, який мали будди, зліз із коня і, схрестивши руки, чекав. Десь було чути, як гострили об камінь мачете, щоб розрубати кокосові горіхи. Ха прислухався, і тут звук урвався. Крізь діри в тині було видно зіниці занепокоєних жінок, які стежили за білими.

— А що тут робить цей Грабо?

— Перш за все його цікавить секс, хоча жінки тут набагато гірші, ніж у Лаосі, але він має нагоду самовизначитися завдяки можливості обдурювати їх…

— Він — інтелігент?

Перкен зареготав, але відразу замовк — ніби власний регіт здивував його.

— Для того, хто знайомий з ним, питання виглядає смішним, хоча… Він завжди думав лише про себе, навіть скорше про те, що його усамітнює, але інші думають так само про гру або владу… То навіть не хтось, а, швидше, щось. Завдяки хоробрості він набагато віддаленіший од світу, ніж ви або я, бо не має навіть найменшої надії, а розум, так само ослаблений, як і плоть, знову єднає його з навколишнім світом. Одного дня, розповідаючи про «інших», тобто про тих, для кого подібні на нього люди не існують, про «покірних», він сказав: «їм можна дошкулити, лиш позбавивши розваги. Треба було б придумати щось подібне на сифіліс». Він потрапив у батальйон[14], сповнений ентузіазму, — так вважали солдати, які ще не знали його. На кораблі по один бік вітрила були «нові» рецидивісти, з іншого — спіймані втікачі. Вітрило мало дві чи три діри. Він хотів був подивитися і раптом відсахнувся — виставлений палець з обкусаним гострим нігтем дуже підходив для того, щоб виколоти друге око… Ця справді САМОТНЯ людина, змушена, як і всі інші самітники, примиритися зі своєю самотністю, що й він робить дуже мужньо… Як би то пояснити…

«Якщо все дійсно так, — подумав Клод, — то лише якась надзвичайна річ примушує його жити і дозволяє милуватися собою…»

Серед тиші чулося дзижчання москітів. Чорна свиня чвалала боязко, ніби їй також передалася непевність спорожнілого села.

— Ось приблизно те, — почав Перкен, — що він казав мені: «Тебе б’ють по пиці, і тобі начхати на це або ж ні. Я розпочав гру, в яку інші не грають, бо страшенно бояться врізати дуба. Тільки не я — нехай буде смерть, аби лиш не так швидко, оскільки існує одна-єдина річ, яку б я дуже хотів зробити. Відколи мені начхати на смерть, мені це навіть подобається — що буде, те буде. Якщо справи йдуть украй погано, їх завжди можна поправити з допомогою пістолета… І по всьому…» Все-таки відваги йому не позичати. У місті він почуває себе не у своїй тарілці, але тут брак манер компенсується хоробрістю, з якою він просто зрісся… Ризикуючи своїм життям, він отримує більше задоволення, ніж усі ми, разом узяті, бо це для нього необхідність. Грабо здатний піти ще далі, ніж дозволяє ризик. Крім того, у нього є якесь примітивно злобливе і водночас трохи вульгарне благородство. Я вже вам розповідав, як він позбувся свого ока… Треба мати бодай крихту мужності, аби податися самому в