Читати книгу - "Нічний цирк"

— Номер двадцять три, — каже Марко, звіряючись зі списком.

Дівчина підводиться з місця і йде вперед. Усі погляди в кімнаті невідривно стежать за нею.

Марко спостерігає, як вона наближається, — спочатку він просто дивується, а потім здивування перетворюється на щось геть інше.

З іншого боку кімнати хлопець міг сказати лише, що вона приваблива, але коли дівчина підходить достатньо близько, щоб зазирнути йому в очі, він розуміє, що за привабливістю — формою обличчя, контрастом темного волосся й блідої шкіри — ховається щось значно більше.

Дівчина промениться. На якусь мить їхні погляди зустрічаються, і Марко забуває, що має робити й чому вона простягає йому клаптик паперу, на якому його рукою написане число двадцять три.

— Сюди, будь ласка, — удається пробурмотіти йому.

Марко бере аркушик і відчиняє дівчині двері. На знак вдячності вона присідає в легкому реверансі. Двері за ними не встигають щільно причинитися, як фойє вже наповнюється шепотом.

Театр величний і вишукано прикрашений, обставлений рядами оббитих оксамитом крісел. Оркестрова яма, бельетаж і ложі тягнуться від порожньої сцени водоспадом багрянцю. У залі порожньо, лише двоє людей сидять приблизно в десятому ряду. Чандреш Крістоф Лефевр розсівся, задерши ноги на крісло, що стоїть попереду. Мадам Анна Падва сидить праворуч і тягнеться до ташечки за годинником, намагаючись не позіхати.

З-за лаштунків з’являється Марко, а позаду нього йде дівчина в зеленій сукні. Він жестом запрошує її вийти на середину сцени й оголошує майже порожній залі її виступ, неспроможний відвести від красуні очей.

— Номер двадцять три, — каже він і спускається з авансцени кількома сходинками, щоб зайняти крайнє місце в одному з перших рядів і занести над розгорнутим записником перо.

Мадам Падва підводить очі й усміхається, ховаючи годинника назад до ташечки.

— Тож що це таке? — цікавиться Чандреш, не звертаючись ні до кого конкретно. Дівчина не відповідає.

— Це — номер двадцять три, — повторює Марко, звіряючись із записником, щоб переконатися, що не помилився із номером.

— Ми обираємо ілюзіоністів, люба дівчинко, — гучно каже Чандреш, і його голос відлунює в порожній залі. — Магів, чарівників тощо. Зараз нам поки що непотрібна гарненька асистентка.

— Я ілюзіоніст, сер, — каже дівчина. Голос у неї низький і спокійний. — Я прийшла на відбір.

— Розумію, — із сумнівом озивається Чандреш, оглядаючи дівчину з голови до п’ят. Вона абсолютно нерухомо стоїть у центрі сцени, так терпляче, ніби й розраховувала на подібну реакцію.

— Хіба щось не так? — запитує Лефевра мадам Падва.

— Я не впевнений, що це прийнятно, — пояснює він, задумливо роздивляючись дівчину.

— І це після всіх твоїх пишних промов щодо дівчини-змії?

Чандреш не відповідає, досі не відводячи очей від дівчини на сцені. Вона має елегантний, але досить звичайний вигляд.

— Це геть інше, — ось і всі причини, які він може навести.

— Справді, Чандреше, — каже мадам Падва, — ми мусимо хоча б дозволити їй продемонструвати свої вміння, перш ніж сперечатися, чи прийнятно жінці бути за ілюзіоніста.

— Але в її рукавах можна сховати що завгодно, — заперечує чоловік.

У відповідь дівчина розстібає жакет із рукавами-ліхтариками й без церемоній кидає його на сцену, собі під ноги. Її сукня не має ані рукавів, ані бретельок, тож руки й плечі залишаються оголеними, і лише тоненька смужка шкіри ховається під срібним медальйоном. Тоді дівчина знімає одну за одною рукавички й кидає їх на зібганий жакет. Мадам Падва багатозначно зиркає на Чандреша, а той тільки зітхає.

— Дуже добре, — каже він. — Тоді розпочнемо. — І подає Марко непевний жест.

— Так, сер, — відповідає хлопець і повертається, щоб звернутися до дівчини. — Ми маємо кілька попередніх запитань, перш ніж ви розпочнете свій виступ. Як вас звати, міс?

— Селія Бовн.

Марко щось позначає в записнику.

— Ваше сценічне ім’я? — продовжує він.

— У мене немає сценічного імені, — каже Селія.

Марко знову щось пише в блокноті.

— Де ви до цього виступали?

— Я ніколи не виступала професійно.

Чандреш смикається, щоб утрутитися, але мадам Падва зупиняє його.

— Тоді хто вас навчав? — цікавиться Марко.

— Мій батько,