Читати книгу - "Вересові меди"

– Ні, краще в театрі виступати. Як Ян Загурський і Тала.

– Тобі так подобається театр?

– Ой, ще й як! Дуже-дуже! Я б там так співала! Я б такою Наталкою Полтавкою була!

– Тоді можна і в театрі.

– Але цього ніколи не буде, – зітхнула Дана. – Тато з мамою нізащо не дозволять мені поїхати з Туричів. Ніколи! Та вони бояться навіть на сусідні села мене саму відпустити. Колись, всього тільки один раз, я їздила з мамою і татом у місто і там мене якась жінка ледь не вкрала. Я ще мала була, а вона взяла отак за руку і повела. І я пішла за нею. Уявляєш? Взяла й пішла, і навіть злякатися не встигла. А от мама з татом… Боже, як вони настрашилися! Мама після того тиждень з постелі не вставала, і мене навіть з хати надвір не випускали. З того часу вони й слухати не хочуть, щоб я з дому кудись поїхала.

– Так то ж коли ще було! – засміявся Юрко. – Тепер тебе ніяка тітка не вкраде. А от якийсь Федірко… О! Якийсь Теодор-Тореадор ще й як може умикнути. Тепер я маю боятися і пильнувати свою дівчинку. Але хай тільки хто спробує! Хай тільки хтось підступиться до моєї коханої Данусі!

Дана згадала раптом про поїздку до міста і про ту жінку, яка вела її за руку. Вона тоді й гадки не мала, чого так злякалися її батьки. Але той ярмарковий день закарбувався в пам’яті. Та ще вечір напередодні…

Осокір нарешті затих. Певне, вискрипів усі свої давні та нинішні жалі, потроху вгомонився, заспокоївся і заснув. А Дана й досі по хаті сновигає. Он місяць знову викотився з-за хмари, великий, круглий, із таємничими сріблястими латочками на блідому мовчазному писку. Всунув ту свою круглу мармизу у верхню шибку над фіранкою і не змигне. Від того його нахабного позирку чогось так лячно, так неспокійно, здається, десь у самій глибині її єства щось тривожно вібрує, щось таке крихке, непевне, тонесеньке, як самотня павутинка бабиного літа. У повню Дана завжди так почувається. А почалося це ще тоді, коли вперше побачила місяць ось таким.

Скільки ж це їй було? Здається, п’ять. Ні, шість. Точно – якраз на сьомий повернуло. Бо Оленка Машлаєва, на рік старша, тієї осені мала йти до школи. А Дана страшенно заздрила сусідці й усе вмовляла тата й маму, щоб і її відвели разом з Оленкою. Ну й що з того, що вона менша? Та вона буде ще краще вчитися, от побачите! Оленка навіть букви «а» у книжці не пізнає, а вона ж уже всі літери знає і навіть віршика напам’ять вивчила. Ось послухайте:

Вірш мав би переконати дорослих, що саме їй, Богданці Ясницькій, треба притьмом бігти до школи. Але тато тільки посміхався, гладив її по голові і заспокоював: ти ще маленька, підрости, нікуди твоя наука від тебе не втече. І зітхав:

– А літери тобі, доцю, доведеться инші вчити, і віршики теж. Бо то вірш український, а школа у нас теперка польська.

– А як ти вчився, то була українська? – допитувалася.

– Ні, як я вчився, то ми під царем були. І школа була русска, церковно-приходська називалася. Я три роки до неї ходив, на четвертий вже чобіт не вистачило. Тіко тоді аж у Підлісне тре’ було шпацирувати. А цю наші хлопці збудували, разом з усім селом. Отоді наші дітваки трохи й ухопили української науки. Зовсім трохи, але вхопили. Я вже дядьком був на той час, а ходив з дітьми слухати вчителя. Перший раз тоді почув вірші нашою мовою. Бо коли сам був школярем, то найперше, що нас заставили вивчити:

Не хотів би пам’ятати, але ж на все життя в пам’ять врізалося. Те, що дитині кожен день у голову вкладають, то вже до скону. А тепер що найперше вчать наші діти?

Зновика не по-нашому.

– А чого ж не можна по-нашому? Це ж наше село! – допитується