Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

30 серпня 1899 р. було внесено доповнення до § 6 крайового статуту для Галичини, за яким державні чиновники та службовці одержали право суміщати державну службу з виконанням депутатських повноважень без додаткового дозволу[68].

За крайовим виборчим порядком від 26 лютого 1861 р. виборчі округи у сільських громадах Галичини формувались у межах політичних повітів, а списки виборців — судових повітів. У 70—80-х рр. ХІХ ст. кілька разів поспіль межі повітових староств змінювались, внаслідок чого повністю зникло навіть умовне розмежування між Західною та Східною Галичиною. Так, у 1878 р., 1881 р., 1884 р. з повіту у повіт передавалися певні сільські громади для того, щоб відповідно збалансувати співвідношення складу населення за кількісним та національним критеріями, що у майбутньому дозволило польським чиновникам реалізувати т. зв. «сірі» виборчі технології на місцях. У 1885 р. востаннє було змінено межі політичних повітів Галичини, проте їхня кількість, як і кількість мандатів у курії сільських громад, залишалася сталою — 74. 17 грудня 1884 р. на території цих повітів у курії сільських громад створювався один особливий виборчий округ, що дозволяло намісництву кроїти виборчі дільниці на свій розсуд. 15 червня 1898 р. місцем проведення виборів визначались повітові містечка, де розташовувалися повітові староства. Повітовий староста повинен був подбати, щоб кожному виборцю своєчасно надсилалась легітимаційна картка для участі в голосуванні, у якій мали зазначатись час і місце проведення виборів[69]. Таке нововведення було покликане забезпечити волевиявлення виборців, які делегувались з сільських громад.

На рубежі ХІХ — ХХ ст. загальна кількість повітових староств зросла з 74 до 79 адміністративних одиниць. У зв’язку з реорганізацією у 1876 р. повітове староство з Бірчі було переведено до Добромиля. З метою підвищення ефективності управління створювалися нові повітові староства у Подґуже та Стрижуві (1896), Печеніжині (1898), Пшеворську (1899), Зборові (1904).

Водночас у краї поглиблювався процес полонізації шкільництва, відбувалась реорганізація існуючих українських середніх шкіл та зменшення їх кількості. Згідно внесених змін до закону про мову викладання у народних та середніх школах Галичини від 22 червня 1867 р. з 31 травня 1874 р. у старших класах вищої Академічної гімназії у Львові запроваджувалась українська мова викладання шляхом щорічної українізації кожного наступного класу[70]. Проте зміни до цього ж закону від 8 вересня 1880 р. закріпили положення про те, що у Другій гімназії у Львові та у нижчій Реальній гімназії у Бродах запроваджувалася німецька мова викладання[71].

Водночас відбувалася полонізація адміністративного апарату та діловодства Львівського університету. Згідно з рішенням імператора від 27 квітня 1879 р. у діловодство Львівського університету запроваджувалась польська мова з тими ж функціями, які згідно урядового розпорядження від 5 червня 1869 р. вона виконувала в інших управлінських органах та службах Галичини. Усі іспити на «світових» факультетах[72]повинні були складатися польською мовою, за винятком екзамену з німецького права, який обов’язково складався німецькою. При цьому студенти мали право вільно обирати німецьку чи українську мову, якщо екзаменатор володів цією ж мовою[73].