Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

Стежка, дбайливо викладена гранітом, якийсь час пнулася догори понад берегом. Трава, що пробивалася між камінням, побуріла й ослизла. Подекуди в річку зсунулося каміняччя, тому я ступав обережно, промацуючи кожний камінчик. Коліно пронизувало болем, коли доводилося перекладати на нього вагу тіла. За кількасот метрів стежка повернула ліворуч. Мокрі кущі хльоскали мене зусібіч, я промок іще більше.

Хатинка стояла під велетенською брилою, яка колись скотилася з вершини гори; тулилася до неї так тісно, що здавалося, ніби вона вбудована в камінь. То була низька, нефарбована халупка з темними вікнами. Ані натяку на дим з комина. Жодних ознак життя.

Дощ стікав з дощовика, лився на ноги. Я глибоко вдихнув і рушив до хатини. Двічі погримав у двері. Потім ще двічі.

Ніхто не відчинив. Я відчув полегшення і тривогу водночас. Не прагнув зустрічі з Гансом Ґудвіком, не знав, який у нього психічний стан, а ще добре пам'ятав слова його дружини про вбивство собаки. І про рушницю. Водночас я хотів позбутися цього клопоту, усе з'ясувати й поставити крапку. Я хотів, щоб Карі повернулася додому.

Двері легко відчинилися, коли я натиснув на клямку. Обережно й сторожко я ступив у пітьму, тихо гукнув:

— Агов! Є тут хтось?

Та я знав, відчував: у хатині порожньо. Поступово очі звикли до темряви, і я роззирнувся навколо.

Одна кімната. Двоярусне ліжко в кутку, на нижньому — спальний мішок і брудний одяг. Крихітна кухня з газовим балоном, мийка. Брудний посуд. Рештки їжі в каструлях. На комоді поряд стояла червона пластмасова мийниця з сірою, каламутною водою та з слідами мильної піни на стінках. Уздовж однієї стіни вишикувались у ряд пляшки — купа пляшок. З-під пива, вина і навіть кілька з-під віскі. Під протилежною стіною кімнати стояли лава, стілець і стіл. Кілька книжок кишенькового формату на поличці: Морґан Кейн, Алістер Маклин. Я провів пальцем по книжках, на пучках залишилася пилюка.

Пахло затхлим, спертим повітрям, але я не мав сумніву, що Ганс Ґудвік жив тут останнім часом. Я сів у крісло, побарабанив пальцями по побічниці, міркуючи, що ж його робити. Спробував уявити Ганса Ґудвіка в цій кімнаті, вечір за вечором, при світлі каганця, у товаристві лише пляшок, споминів про мертву доньку і думок про життя, яке втратило сенс. Не дивно, що він запив.

А чи думав він про свою дружину, Ірену, яка сиділа вдома, у порожньому будинку на околиці й пила, теж пиячила в товаристві таких же споминів і голосів, шепіт яких чувся уночі. Двох людей, які мали стати опорою одне одному, так понівечило життя, що вони й самі собі не вміли допомогти.

Через кілька хвилин я почав мерзнути. Підвівся, трохи ретельніше обшукав хатину, проте рушниці не знайшов. Хтозна, коли Ганс Ґудвік сюди повернеться, та й чи взагалі повернеться. І я подався геть.

Їдучи назад, увімкнув на повну потужність обігрівача, але шибки пітніли далі; мокрі, прилиплі до ніг штани холодили шкіру. Я думав про те, що ходжу колом, заповнюю свої дні пустопорожньою суєтою, яка нікуди не приводить. Завтра треба з'явитися на роботі.

По обіді я висипав на письмовий стіл рахунки Ґудвіків, посортував їх, викинув геть повторні нагадування. Потім зайшов в інтернет-мережу й оплатив їх зі свого рахунку. Уперше за тривалий час відчув, що зробив щось корисне. Я уникав думати, скільки чуття провини й нечистого сумління мусила породити в мені «справа Майї», аби я вчинив щось подібне.

Щойно закінчив справу, почув, як відчиняються вхідні двері. Я здригнувся, на мить мені подумалось, що то Ганс Ґудвік заявився, але почув голос Карі. Вона покликала мене на ім'я. Я вийшов до неї у передпокій. Вона усміхнулася і впала мені в обійми. Вигляд мала неперевершений: жовто-синьо-зелені синці під обома очима, зате без бандажу. Та, як на мене, це нітрохи не псувало її вроди.

— Ти мала зачекати до завтра. Ми ж домовилися…

Вона притулилася до мене й сказала, що достатньо довго була без мене. І таки мала рацію.

Коли я прийшов, Сонцесяйний чекав на мене і вже навіть майже спорожнив перший кухоль пива. Я взяв собі гальбу й ще одну Сонцесяйному. Він вдячно кивнув, коли я поставив її перед ним на столі.

— Це найменше, чим ти можеш відкупитися, — сказав він.

— Вибач! Дещо сталося за той час.

— Ти сам не знаєш, чого хочеш. То вимагаєш від мене неможливого, шантажуєш, мовляв, ідеться про життя і смерть, то раптом навіть не завдаєш собі труду зателефонувати мені.

— Вибач! — повторив я. — Карі потрапила до лікарні.

Я розповів про поранене око, але не зізнався, хто був винуватцем. Жодного слова не сказав про Ганса Ґудвіка. Сонцесяйний був поліцейським, він просто так цього не залишив би.

— Овва! — вигукнув він. — 3 нею все гаразд? На зір не вплине?

— Усе добре. Зір збережеться. Ти щось знайшов? Про Ніну Гаґен?

— Та… трохи. Небагато інформації про неї, — Сонцесяйний витягнув з внутрішньої кишені конверта і поклав на стіл між нами. — Це для тебе, але спершу я розповім… у головних рисах.