Читати книгу - "Емісар"

Інга сиділа бліда, мов крейда.

— Усе гаразд, — промовив я. — Ми живі. Ну… — я торкнувся до неї ногою і погладив, намагаючись вивести з цього стану.

А невдовзі ззовні почувся справжній грюкіт. Двері кабіни струснулися і я зрозумів, що зараз вони відчиняться. І що далі? Що тепер робитимуть з нами? А може все-таки чиясь служба розкрила цю контрабанду двох комплектів людських органів і літак примусово посадили? Тоді нас звільнять…

Дверцята прочинилися, спочатку одна половина, а тоді друга. Він був сам. У коричневому комбінезоні з багатьма кишенями, широкоплечий, з відкритим обличчям та рішучим поглядом. З якогось отвору в одязі на його боці стирчало руків’я пістолета. Цей «Коммандо» не гаяв ані секунди і, ковзнувши по нас поглядом, відімкнув ключем браслети та ланцюги Інги, а потім і мої.

— Пішли.

Усе робилося на автоматі. Ми ішли за ним по вантажному відсіку літака, і зброя на той час вже знову була у його руці. Чоловік у безрукавці лежав біля відчинених дверей, що вели в інший відсік. Це був той, що порскнув у мене невідомим газом, від якого кам’янієш. Дірка від кулі була акурат на його лобі. Пістолет валявся поруч, а з-під голови розтеклося далеко і на різні боки.

А в іншому приміщенні відкрилося справжнє побоїще. Вони лежали буквально одне на одному — четверо. Дехто ще тримав зброю. Усі постріляні. І запах навколо — пороховий, який добре в’ївся мені під час тренувань у «складі». А ми рухалися до кабіни літака. Він лише озирнувся на нас і зробив знак рукою йти далі. Той, хто лежав попід стіну, ще був живий. Його рука і тіло ще робили якісь конвульсивні рухи. Він навіть не глянув у його бік — тільки рука з пістолетом наче вказала туди і глухий звук продірявив голову того, хто і так мав умерти. Інга скрикнула, затуляючи рота. Ноги лежачого виструнчилися і зм’якли.

Люк уже було розблоковано і крізь нього проглядалися сутінки і місцевість з кущами, серед яких просто на череві лежав наш літак — до землі було зовсім близько. Я зиркнув убік — дверцята до кабіни пілотів були відчинені і з них сюди простягалася чиясь безжиттєва рука.

Він скочив униз першим і подав Інзі руку. Інга була зовсім «ніяка» і мені довелося її буквально зсаджувати. Коли ж я сам скочив у траву, ноги підігнулися, не бажаючи сприймати землю належним чином.

— Хто ви? — запитав я, підводячись на ноги. — Де ми?

— У Сполучених Штатах, — відповів той, кого логічно було б називати нашим рятівником. — Ідіть за мною.

— Куди? — витиснула з себе Інга. — Хто ви? Хто ці люди, котрі везли нас?

— Розвідка цієї країни. ЦРУ, — його пістолет ліг у звичне місце.

— А навіщо ми їм?

— У нас немає часу, — незнайомець подав руку. — Зараз тут усе ритимуть: кожен кущ, поки не знайдуть вас. Ви хочете залишитися?

— Хто ви, ще раз питаю? — повторила Інга, у її голосі знову почали звучати знайомі мені нотки.

— Ви бажаєте залишитися? — повторив незнайомець.

Тоді я також подав їй руку:

— Ходімо. Хоч хто б він був, назад до цих я не хочу.

Інга запитливо глянула на мене і я відчув її долоню. Мені вона довіряла.

Ми бігли у рівному темпі, не швидко по краю кукурудзяного поля. Американці називають це маїсом, але від нашої кукурудзи він практично нічим не відрізняється.

«Знову в Америці…», «Знову в Америці…», «Знову в А…».

Це була катастрофа.

Потрапити сюди знову, ще й таким чином і тепер бігти за цим навіженим, тягнучи за собою Інгу. На куті поля, де до траси було рукою подати, він зупинився і наказав перевдягатися. У мішку, що від самого літака ніс цей чолов’яга, був наш одяг.

— Не стій!

Штовхнувши Інгу ліктем, я кинувся стягати «тюремну робу».

— Колготи, будь ласка, не порвіть, — спокійно промовив він на запитливий погляд Інги, не збираючись, звісно, відвертатися. Стояти до когось спиною було не в його правилах.

Перевдягання давалося важко. Мої ноги не потрапляли у штанини, а що вже казати про бідну Інгу!

— Приводьте себе до ладу, — він подав їй сумочку. — Дві хвилини на все. І слухайте мене уважно. Єдине наше спасіння — загубитись у великому місті. Це — Чикаго, — він невизначено махнув рукою уздовж траси. — Ми маємо дістатися туди швидше, аніж вони розгорнуться. Якщо не встигнемо — кінець, тут нас виловлять швидко. Ви говорите англійською?

— Звичайно… — витиснула з себе Інга.

— А ви?

Звісно, я не збирався відкривати йому, що вісім років прожив у Штатах. Схоже, він цього не знав, тому я лише кивнув головою. Нехай у мене залишиться хоча б якийсь зайвий козир.

— Зараз ви вдаєте ділову даму і зупиняєте машину.

— Яку… машину?

— Будь-яку. Тільки не автобус, — він продовжував інструктувати. — Не перебивайте! Робіть те, що я кажу, інакше ваші перспективи погані.

— Тобто… — спробував уточнити я.

— Вас розберуть на шматки у цій поважній установі.

— Навіщо?!

— Я ж казала… — Інга з усіх сил намагалася сконцентруватися і вже розмацькувала пудру по обтертому від поту обличчю, тому цей герой не удостоїв мене відповіддю.

Не знаю, що виявилося вирішальним, але ми — і я, і вона якось автоматично віддалися його волі. І тепер перелякана Інга «голосувала» на узбіччі порожньої дороги, спотикаючись на високих підборах, у яких завжди була на висоті.

Машина почала гальмувати