Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Мені здається, Катю, тобі б треба перестати крутитись перед дзеркалом.

— Але повинна ж я причепуритися.

— Для кого?

— Що ти, справді!.. Для самої себе.

— Брешеш.

Довго після цього обидві сестри мовчали. Катерина Дмитрівна зняла з спинки крісла верблюжий халатик на синьому шовку, одягла його і повільно зав’язала пояс. Даша уважно стежила за її рухами, потім промовила:

— Іди до Миколи Івановича і розкажи йому все чесно.

Катерина Дмитрівна не рухалась, перебираючи пояс.

Було видно, що в неї по горлу кілька разів прокотився клубочок, наче вона проковтнула щось.

— Дашо, ти що-небудь узнала? — спитала вона тихо.

— Я тільки що була у Безсонова. (Катерина Дмитрівна глянула невидющими очима і раптом страшенно зблідла, підняла плечі). Можеш не турбуватися, — зі мною там нічого не сталося. Він вчасно сказав мені… — Даша переступала з ноги на ногу: — Я давно догадувалась, що ти… саме з ним… Тільки надто все це було гидко, щоб вірити… Ти боялась і брехала. Так от, я в цій гидоті жити не хочу… Піди до чоловіка і все розкажи.

Даша не могла більше говорити, — сестра стояла перед нею, низько схиливши голову. Даша ждала всього, тільки не цієї винувато і покірно схиленої голови.

— Зараз піти? — спитала Катя.

— Так. Зараз же… Ти сама повинна зрозуміти…

Катерина Дмитрівна коротко зітхнула і пішла до дверей. Там, завагавшись, вона сказала ще:

— Я не можу, Дашо. — Але Даша мовчала. — Добре, я скажу.

Микола Іванович сидів у вітальні і, злегка чухаючи в бороді кістяним ножем, читав статтю Акундіна в тільки що одержаній книжці журналу «Русские записки».

Стаття була присвячена річниці смерті Бакуніна. Микола Іванович відчував велику приємність. Коли ввійшла жінка, він вигукнув:

— Катюшо, сядь. Послухай, що він пише, оце ось місце… «Навіть не в напрямку думок і не в відданості до кінця своїй справі чарівність цієї людини, — тобто Бакуніна, — а в тому пафосі перетворених у реальне життя ідей, яким був пройнятий кожен його рух, — і безсонні розмови з Прудоном, і мужність, з якою він кидався в саме полум’я боротьби, і навіть той романтичний жест, коли, проїжджаючи в своїх справах, він наводить гармати австрійських повстанців, ще не знаючи добре, з ким і за що вони б’ються. Пафос Бакуніна є прообраз тієї могутньої сили, з якою виступлять на боротьбу нові класи. Матеріалізація ідей — ось завдання віку, який настає. Не видобування їх з-під купи фактів, підпорядкованих сліпій інерції життя, не відведення їх в ідеальний світ, а процес зворотний: завоювання фізичного світу світом ідей. Реальність — купа пального, ідеї — іскри. Ці два світи, роз’єднані і ворожі, повинні злитися в полум’ї світового перевороту…» Ні, подумай, Катюшо… Адже ж тут чорним по білому — хай живе революція. Молодець Акундін! Дійсно, живемо, — ні великих ідей, ні великих почуттів. Урядом керує тільки одне — безумний страх за майбутнє. Інтелігенція обжирається і обпивається. Адже ми тільки базікаємо, базікаємо, Катюшо, і — по вуха в болоті. Народ — живцем розкладається. Вся Росія загрузла в сифілісі й горілці. Росія згнила, дмухни на неї, — розсиплеться на порох. Так жити не можна… Нам потрібне якесь самоспалення, очищення у вогні…

Микола Іванович говорив збудженим і оксамитним голосом, очі його стали круглими, ніж шматував повітря. Катерина Дмитрівна стояла коло нього, тримаючись за спинку крісла. Коли він виговорився і знову взявся розрізувати журнал, — вона підійшла й поклала йому руку на волосся:

— Коленько, тобі буде дуже боляче те, що я скажу. Я хотіла приховати, але вийшло так, що треба сказати…

Микола Іванович визволив голову від її руки й уважно придивився:

— Так, я слухаю, Катю.

— Пам’ятаєш, ми якось з тобою посварилися, і я тобі сказала спересердя, щоб ти не був дуже спокійний за мене… А потім заперечувала це…

— Так, пам’ятаю. — Він поклав книжку і зовсім обернувся в кріслі. Очі його, зустрівшись з простим і спокійним поглядом Каті, забігали від переляку.

— Так от… Я тобі тоді збрехала… Я була тобі не вірна…

Він жалібно скривився, намагаючись усміхнутися. У нього пересохло в роті. Коли мовчати вже довше не можна було, він промовив глухо:

— Ти добре зробила, що сказала… Дякую, Катю…

Тоді вона взяла його руку, доторкнулась до неї губами і притулила до грудей. Але рука вислизнула, і вона її не затримувала. Потім Катерина Дмитрівна поволі сіла на килим і поклала голову на шкіряний виступ крісла:

— Більше тобі не треба нічого говорити?

— Ні. Іди собі, Катю.

Вона підвелась і вийшла. В дверях їдальні на неї несподівано налетіла Даша, схопила, стиснула і зашепотіла, цілуючи в волосся, в шию, в вуха:

— Прости, прости!.. Ти чудова, ти надзвичайна!.. Я все чула. Чи простиш ти мені, чи простиш ти мені, Катю?.. Катю?..

Катерина Дмитрівна обережно випручалась, підійшла до стола, поправила зморшку на скатерці і сказала:

— Я виконала твій наказ, Дашо.

— Катю, чи простиш ти мені коли-небудь?

— Ти мала рацію, Даіио. Так краще, як воно вийшло.

— Ніякої я не мала рації! Я від злості… Я від злості… А тепер бачу, що тебе ніхто не сміє судити. Нехай ми всі страждаємо, нехай нам буде боляче, але ти — маєш рацію, я це почуваю, ти маєш рацію в усьому. Пробач мені, Катю.

У Даші котилися великі, як горох, сльози. Вона стояла позаду, на крок від сестри, і говорила голосним шепотом:

— Якщо ти не