Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Це все твоє, ти ж перший побачив, — кепкували мисливці з «щасливчика», який помітив крижину і сказав про це товаришам.

— Навіщо воно мені? Я думав, що це тюлені, — зітхнув мисливець, не знаючи, що йому робити з цим скарбом — старими, попсованими вологою, ні на що не придатними речами.

Повернувшись у поселення, мисливець відніс їх датчанинові, що мешкав серед ескімосів, і несміливо запитав, чи той хоч що-небудь дасть за них.

— Білим людям ніколи не бракувало розуму, — підсміювався мисливець другого дня, діставши за непотріб багато цукру, чаю, сталевих голок і кілька жмень барвистого скляного намиста для дружини.

Датчанин не вірив власним очам. Перед ним були пожовклі, зчорнілі речі, що належали учасникам знаменитої експедиції Де-Лонга[6]. Під реєстром продовольства стояв його підпис. Хто ж не читав або не чув у ті часи про трагічну долю американської експедиції, що три роки тому на кораблі «Жаннетта» намагалася пробратися «вільним від криги морем» до самого полюса? Підхоплене морськими течіями судно, вмерзле в крижані поля, дві зими дрейфувало по Північному Льодовитому океану. Розчавлене врешті їхнім натиском, воно затонуло на широті Новосибірських островів.

Невже знайдені речі продрейфували на кризі понад п'ять тисяч кілометрів, які відділяють місце загибелі «Жанпетти» від Гренландії? Це ж сенсація! Датчанин першим же кораблем відіслав цінну знахідку разом з докладним звітом на батьківщину. А через кілька місяців професор Мон опублікував статтю, яка наробила багато галасу.

«Знахідка речей, що належали учасникам експедиції Де-Лонга — ще один незаперечний доказ існування потужної морської течії, яка несе кригу від берегів Сибіру через Північний полюс до берегів Гренландії», — писав Мон.

Стаття професора викликала палку дискусію в науковому світі. Нансен пильно стежив за нею. Він пригадав, що й сам бачив біля східних берегів Гренландії стовбур сибірського дерева. Молодий учений був певен, що професор має рацію. Думка про можливість існування такої течії віддавна хвилювала Нансена. А коли з'явилися нові докази, ще більше захопила його. Експедиція до полюса вимальовувалася в уяві молодого вченого дедалі виразніше.

«Постараймося якнайглибше пізнати сили природи і замість того, щоб боротися з ними, як бувало досі, використати їх для нашої мети, — писав Нансен. — Крига, яку мої попередники вважали за найбільшу перешкоду на шляху до полюса, стане моїм спільником. Я не попливу на полюс. Мене занесе туди морська течія. Я дозволю кораблю вмерзнути в крижане поле і на ньому досягну мети… Можливо, — розмірковував він далі, — морська течія не занесе моєї експедиції на самий полюс, може, пропливемо десь поблизу. Але для науки важливо не осягнути математично визначений пункт, званий полюсом, а покінчити нарешті з білою плямою на географічній карті й довідатися, що діється у серці Арктики. Це насамперед є моя мета».

Не зважаючи на думку інших про цей сміливий план, який нічим не був схожий на плани попередніх експедицій, Нансен наполегливо обстоював його. Він роками вивчав і обмірковував досвід полярного судноплавства, який нагадував йому про обережність. Він розумів, що льоди можуть зім'яти, розчавити судно у своїх могутніх обіймах, мов крихку горіхову шкаралупку. Нансен знав, скількох спіткала ця жахлива доля, але вважав, що її можна уникнути.

— Гляньте, — пояснював він, беручи в руку склянку, — якщо міцно стиснути її з боків, вона трісне. Спробуймо тепер зробити це саме з блюдцем. Замість того, щоб луснути в руці, воно піднімається вгору. Отже, корпус мого корабля повинен мати заокруглені боки. В розрізі він нагадуватиме яйце. Крига, натискаючи на борти, сповзатиме донизу і не зімне судно, а винесе його вгору, мов на плечах.

Сміливий план викликав ентузіазм у країні. Норвезький уряд погодився виділити кредит на будування корабля і підготовку полярної експедиції. У розпорядженні Нансена був один з найвидатніших кораблеконструкторів — Коллін Арчер, якого теж захопив оригінальний задум.

— Не розумію, — повторював неодноразово Фрітьоф, — як керівники попередніх експедицій, підтримувані своїми урядами і адміралтействами, що надавали їм просто-таки необмежені кошти, могли виряджатися на Далеку Північ на звичайних суднах або на промислових кораблях, з яких полюють тюленів і китів? Невже їм було не зрозуміло, що їхні подорожі заздалегідь приречені на невдачу?

Тижні й місяці минали у пошуках — як збудувати судно, що вистояло б проти могутніх льодів? Це було найголовніше завдання. І з нього треба було починати. З нього й почали. Невтомні у винаходах корабельний конструктор Арчер і Нансен вносили все нові й нові зміни в початкові проекти, конструювали одна за одною моделі, відкидали їх і доручали будувати нові, досконаліші. Нарешті один з них визнали за остаточний. Це зовсім не означало, що потім, у процесі будування, в проекті нічого не мінялося. Дрібні на перший погляд зміни, що поліпшували конструкцію, вносилися безперервно.

Нансенів корабель, водотоннажністю чотириста тонн, на вигляд був, правду кажучи, не дуже показний. Короткий, значно коротший за ті, які випливали раніше на завоювання полюса, він мав усього лише тридцять чотири з половиною метри у довжину. Ширина його на ватерлінії мала десять з половиною метрів. Зовні судно більше скидалося на химерну балію, ніж на яхту далекого плавання. Співвідношення довжини до ширини судна як три до одного досі не зустрічалося у практиці кораблебудування. Нансен, одначе, дбав перш за все про те, щоб його