Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

Якщо прочани Сантьяґо-де-Компостела гордо носять мушлю морського гребеня, мережений борознами купол, як повний місяць, то прочани абатства святого Михаїла задовольняються скромними конічними мушлями, такими розповсюдженими в регіоні, що вони випинаються з піску в час відпливу. Навіть якщо існують численні магазинчики, які торгують ними — і навіть у далеких землях, прочани самі мають знайти свою мушлю; бо вона знак і символ їхньої подорожі. Коли прочанин дійшов до Гори і пішов з неї, він ніс із собою: вимитий шматок вапняку, невеличкий собор із запахом йоду, з якого чується шум моря.

Можливо, мене покарано за бажання жити повним життям — гріх ідолопоклонства помножений на гріх гордині. Так замішені на зазнайстві євреї простягаються долі перед золотим тільце́м, якого самі ж і виліпили. Це розуміння прийшло до мене цього ранку як даність. Тільки дурень може хотіти дивитися Сонцю в очі. Я був гіршим за дурня: я був закоханим і ревнував.

Цього тижня в рефекторії читали Вихід. На моє прохання брат Клемент сидів поряд і напівголосно перекладав, і його слова закарбувалися у моїй голові:

«Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею»
[7]
.

І що тоді залишається, якщо з цього списку виключити все, окрім дивовижних створінь, якими Анна заселяла свої гобелени? Вони не належать ні до царства небесного, ані земного, більшість із них узагалі вийшли з її уяви. Тобто лише такі монстри не будуть ображати Бога? Чому ж тоді Він забрав її, якщо вона була безгрішною? Чи не справедливіше, якби вона жила, а я помер?

Її фантом і досі поряд зі мною. Коли простягаю руки, то бачу тінь її долоні на землі. Своїм мовчанням Анна відповідає на мої слова, а коли я інколи здіймаю очі до неба, то бачу лише безодню, яка відкриває свою синю пащу.

Дехто з людей народився, щоб зводити собори чи прославляти Бога, інші будують мости, щоб переходити через ріки, або пишуть книжки, щоб передати в них мудрість століть. Безсумнівно, усе це вірно. Щодо мене, то я хотів нанести красу на дерев’яну дошку, як метелика, пришпиленого до полотна, і не усвідомлював, що для цього його потрібно спершу вбити.

* * *

Тоді, як Анна знаходила мене у схованці в моїй майстерні, вона спостерігала, як я працюю, з такою ж цікавістю, з якою дивилася б, як пташка в’є гніздо. Вона уважно роздивлялася мої порошки і лаки, дивилася, як я змішую олію, яєчний жовток і фарбники, щоб досягти бажаного відтінку, жодного запитання не ставила, але всотувала кожен мій жест.

— Чому оце все тебе так цікавить? — якось поцікавився я у неї.

— Тому що ти усе це любиш.

А далі, тому що любила слова більше, ніж речі, вона взялася перейменовувати кольори, у тій послідовності, як вони з’являлися на моїй палітрі. Її улюбленими були коник, хлібна крихта, печінка, чапля, кужівка, сутінки.

Відтоді я оточений лише сірим, і ця сірість не має назви.

Усьому, що я знаю про слова, мене навчила Анна. Вона їх колекціонувала, деякі за їхнє звучання, а інші — за їхнє значення, як ми збираємо камінчики, іноді за їхній колір, а іноді тому, що вони наче оксамитні на дотик.

Більшою частиною слів, які я знаю і в змозі ними хоч якось називати світ довкола себе, я зобов’язаний їй. Я ніколи не ходив до школи, і мене ніколи не вважали здатним підтримувати хоч якусь серйозну розмову. Та Анна, коли читала мені, не просто розповідала історію за допомогою слів, вона розказувала історію самих слів, наче вони були героями казки, звідки вони прийшли, як змінюються, хто їхня родина, як вони дійшли туди, де вона їх знайшла. Ці нові слова — мені подобалося їх повторяти. Ще й зараз, коли одне з них потрапляє мені на вуста, виникає відчуття, що я її відшукав.

Кілька разів Анна цікавилася, чи хочу я навчитися читати. Я відказував ні: я не такий освічений, я занадто лінивий. Та насправді я хотів, щоб слова залишалися у неї, щоб не позбавляти себе задоволення, яке я відчував, коли вона давала їх мені.

Пообідньої пори ми спалили у печі два полінця, але мені таки зводило пальці від холоду. Час від часу я підводився, щоб трішки пройтися, стукав ногою об ногу і поплескував долонями, хекав на долоні, які простягав до полум’я, аж поки їх не починало пощипувати, після чого повертався на своє місце. Нас було тільки троє — тих, хто працював у цю холоднечу. Брат Давид, який прибув кілька місяців тому з абатства Поблет, що в країні іспанців, робив нотатки з тим, щоб здійснити переклад, який йому там доручили виконати. Брат Колен же займався переписуванням твору такого древнього, що він ледве не розсипався на пил, коли брат учергове перегорнув сторінку. Відтоді він заквапився, і букви, які виписував на пергаменті, були не такими правильними.

Брат Луї сидів на певній відстані, біля шафи, в якій знаходилися фоліанти і ключ від якої мав лише він, а ще Роберт. Не знаю, чи правильно тримати твори в кімнаті, в якій ми працюємо, та іноді я ніяковію лише від думки, що вони там стоять. Як у склепі, коли знаходишся в оточенні черепів, у мене враження, що за мною спостерігають.

Роберт навідався поцікавитися, як просувається моя робота, і я скористався нагодою, щоб поставити запитання, яке мене тривожить упродовж певного часу і якого я