Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

Її не обходило, чим він займався на своїй службі, хоч добре розуміла, що це щось страшне і криваве. Почуття відданості гауптштурмфюрерові і якоїсь жіночої гордості за те, що він обрав саме її, та й певної надії на майбутнє, з'явилося у неї не відразу, поступово, в міру того як слабшав її страх перед ним, перед його чорним одягом, черепом і кістками на емблемах. Вона зуміла не ображатися на його слова про слов'янське свинство, про та, що слов'яни недолюдки, і віддала б півжиття, якби у її родовому дереві знайшовся б хоч якийсь німець і вона могла б назватися фольксдойче.

А так їй залишалося догоджати Курту, угадувати усі його примхи, ставати потрібною — особливо після того, як гауптштурмфюрер прохопився обіцянкою забрати її коли-небудь до Гамбурга, де вона побачить справлене життя. І тепер Люція у вільний час захоплено розглядала барвисті німецькі листівки, що подарував їй Раух. Вона уявляла себе на рівних, ошатних вулицях, на алеях гарних скверів, як музику, шепотіла про себе німецькі назви міст і сіл. Одного разу їй приснився сон, наче сидить вона, вбрана у біле шлюбне плаття, у кареті, що зупинилася перед кірхою, стає на підніжку, а Курт у строгому чорному фраку з білою квіткою подає їй руку і веде по сходах вгору до широкої, навстіж відчиненої для них брами храму…

— Ах! — Люція згадала за молоко, яке почало збігати, і притьмом кинулася на кухню. Тим часом гауптштурмфюрер розв'язав картонну коробку, обережно витяг з неї живу ялинку і поставив разом із пеналом кольорових свічечок на стіл.

— Відзначимо вайнахтен, Люціє, — сказав він, коли та повернулася з кухні, — по-вашому — різдво. Ми святкуємо його перед Новим роком… Май на увазі, що ялинку нам надіслав з Берліна сам фюрер, хайль Гітлер! — Раух скинув угору руку звичним жестом. — Це не те що ваші покручені, перехняблені ялини у дикому лісі — вона виросла у зразковому німецькому господарстві, на німецькій землі. В ній пахощі рідної землі і різдвяної ночі. Завтра в святий вечір такі самі ялинки стоятимуть у всіх воїнів великої армії і нагадуватимуть про священну Гаймаг. І так само будуть у кожній німецькій сім'ї. А ось тобі, — сказав далі гауптштурмфюрер, виймаючи з кишені якусь загорнуту у папірець річ. Коли Люція розгорнула пакуночок, в очі вдарив гострий промінчик, в її руках заіскрився, заграв вогнем перстень з невеличким камінчиком.

— Боже мій, який чудовий перстень! — скрикнула вона і знову кинулася Курту на шию, почала цілувати.

Вона не так зраділа персню і тій ялинці — символу німецької сім'ї, як доказу, що Курт її любить, а не тільки тішиться як з іграшкою. Вона не подумала, де він дістав його (звичайно, не купив у крамниці! Де тепер ювелірні крамниці?), Люція не сушила собі голову такими нелегкими запитаннями. Жити треба якомога легше. Вона все принесла на олтар свого кохання, навчилася цілувати його руки, піддаватися найхимернішим примхам, віддаватися не тільки тілом, а й душею, і забувати, забувати, не знати ні про тих, кого погнали у Бабин яр, ні про шибениці, на яких гойдаються хлопці і дівчата з табличками: «Partizanen»… З одною тільки Рахількою вона іще не могла упоратися, і та, пропікаючи її жаринами очей, несподівано поставала перед нею. Часом це траплялося у найсолодші хвилини її любові, вона ніби проганяла її з чужої постелі. І тоді Люція ще нестямніше віддавалася Куртові, намагаючись утопити в любовному шалі всі інші почуття…

Гауптштурмфюрер звільнився з її обіймів і став приладнувати ялинку на журнальному столику. Він трохи поморочився з хрестовиною, яка теж була у посилці, і коли добився, щоб ялинка стала рівно, як вишколений солдат, опустився у крісло, із задоволенням оглядаючи деревце і муркочучи собі під ніс різдвяну пісеньку:

О Таненбаум, о Таненбаум,

ві грюн зінд дайне Блеттер…[3]

Люція тим часом кинулася готувати вечерю з делікатесів, які приніс Раух. Вона миттю підхопила простенький мотив різдвяної пісеньки і, хоч не знала всіх слів, радісно мугикала її на кухні:

О Таненбаум, о Таненбаум,

ві грюн зінд дайме Блеттер…

У неї було піднесене почуття повноти життя, начебто щастя, яке в цей момент переповнювало її, було таке відчутне, реальне, що його можна було пити, як вино із келиха.

Вони дочекалися дванадцятої години, привітали одне одного з вайнахтом, попросили щастя у Санта Клауса, потім добряче напилися, і Курт наказав їй розстелити постіль.

Після палких обіймів втомлений Раух впав у сон. До Люції ж сон не йшов. Сиділа на постелі, прислухаючись, як тяжко дихає коханець. Раз у раз Курт постогнував, схоплювався, тицявся рукою під подушку, де лежав парабелум, і, розплющивши на мить очі, дико озирався. Упізнавши Люцію, він знову падав головою на подушку і засинав. «Тих, що в лісі», Курт теж боявся, і це ніби трохи втішало її, бо ніби зближувало, єднало її з коханцем. Спільні друзі, спільні вороги, спільні страхи і спільні радості.

Уночі біле здається сліпучим, чорне — іще чорнішим. Тільки дві фарби, дві ознаки — і між ними жодних півтонів. Усе стає надзвичайно загостреним, виразним, чітко окресленим. Думки Люції ставали перед нею картинами, а не абстракціями, живими сценами з її життя.

Перше її кохання і перша трагедія. Федір «Американець» (вона не запам'ятала його справжнього прізвища, можливо, й не знала)… Для всіх і для неї він був «Американцем», бо одягався у строкату ковбойку, носив на голові крислатий капелюх і величезні штиблети з крагами. Зараз Люція не пригадує його обличчя, але добре пам'ятає, як він, керуючи у клубі самодіяльним драмгуртком, запросив її на сцену, пообіцяв чотирнадцятилітньому дівчиську велику акторську славу. Згодом, скориставшись її довірливістю, він заманив у свою хату і згвалтував її.

Вона мало не втопилася у Дінці від сорому, огиди і болю. Але Федір запевнив її, що мистецтво вимагає жертв і так буває з кожною актрисою. Зрештою,