Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

Я зробив усе, що міг. Ми обидва зробили все, що могли: шістдесят кілометрів пройшли, майже не пивши. Хіба ми винні, що не можемо довго чекати? Ми б зосталися тут, сиділи б тихо, попиваючи з баклажок. Але з тої миті, коли я побачив дно олов'яного келиха, якийсь годинник почав лічити час. З тієї миті, коли я випив останню краплю, я почав котитися вниз. Що ж я можу, якщо час несе мене, мов річка! Прево плаче. Плескаю його по плечу. Втішаю:

- Кінець - так кінець...

Він одказує:

- Думаєте, мені себе жаль...

Авжеж, я сам відкрив цю істину. Все на світі можна витерпіти, все. Завтра і післязавтра я зрозумію, що витерпіти можна все. В муки я вірю тільки наполовину. У мене вже виникала така думка. Одного разу літак тонув, а я не міг вилізти з кабіни, думав, що загину, але не дуже страждав. Іноді траплялось таке, що я вже не сподівався вийти живим, одначе розпачу не було. І тут не буде особливих страхів. Завтра я узнаю ще дивовижніші речі. І хоч ми розклали таке величезне багаття, їй-богу, я не надіюся, що наш заклик дійде до людей!..

«Думаєте, мені себе жаль...» Так, так, оце те, чого справді не витерпіти. Щоразу, коли я бачу ці очі, сповнені чекання, мене мов палить усього. Я ладен скочити і бігти щодуху просто вперед. Там гинуть, там кличуть на допомогу!

Дивно, як міняються ролі, але я ніколи й не думав інакше. Проте тільки Прево допоміг мені впевнитися, що це саме так. Ні, Прево теж не знатиме страху перед смертю, про який нам стільки говорили. Але є щось таке, чого ні він, ні я не перенесемо.

О, я згоден заснути, заснути тільки на ніч, а чи навіки. Коли засинаєш, це вже не має значення. І потім, який спокій! Але ці крики, які долинуть десь відти, це велике полум'я розпачу... думати про це нестерпно. Я не можу стояти, склавши руки, коли гинуть люди! Кожна секунда нашого мовчання вбиває тих, кого я люблю. І великий гнів закипає в мені: чому я скутий і мої пута не дають мені вчасно прибути на допомогу тим, що гинуть? Чому наше багаття не понесе нашого крику на край світу? Терпіння... Ми йдемо!.. Ми йдемо! Ми врятуємо вас!

Магній згорів і наш вогонь тьмяніє. Ось уже лишилась тільки купа жару, біля якого, нахилившись, ми гріємось. Наш сяючий заклик стих. Як озветься на нього світ? Е-е, я ж добре знаю - ніяк. Адже то було благання, якого ніхто не міг почути.

Гаразд. Піду спати.

5

Удосвіта ми ганчіркою зібрали з уцілілого крила трохи роси, змішаної з фарбою та маслом. Гидота, але ми випили. Хоч губи намочили. Після цієї учти Прево сказав:

- Добре, хоч револьвер є...

Я раптом розсердився і обернувся, ладен кинутись на нього. У цю мить я нічого так не ненавидів, як оці сентиментальності! Мені треба думати, що на світі все просто. І народитись. І вирости. І вмерти від спраги.

Краєм ока стежу за Прево, готовий, якщо треба, висміяти його, аби замовк. Але він сказав це спокійно. Для нього це питання охайності. Це так, як він сказав би: «Треба було б помити руки». Що ж, тоді - згода. Учора, побачивши шкіряну кобуру, я подумав те саме. Я міркував тверезо, без розпачу. З розпачем думаєш про інших. Про те, що ми безсилі заспокоїти всіх, за кого несемо відповідальність. А не про револьвер.

Нас усе ще не шукають чи, точніше, шукають, але звісно, десь в іншому місці. Мабуть, в Аравії. А втім, на другий день ми почуємо гуркіт мотора, коли вже покинемо свою машину. Здалека ми байдуже дивитимемось на той літак. Дві чорні цятки в пустелі, серед тисяч інших чорних цяток, ми не могли б надіятись, що нас помітять. Згодом усі вважатимуть, що для мене то була мука. Ні, я не відчуватиму ніяких мук. Мені здаватиметься, що той рятівний літак летить десь в іншому світі.

Треба шукати принаймні два тижні, щоб знайти літак, загублений хтозна-де в пустелі, на площі три тисячі квадратних кілометрів. А нас, певно, шукають від Тріполітанії до Персидської затоки. Але сьогодні я ще бережу цю слабеньку надію, бо більше сподіватися нема на що. І, змінюючи тактику, я вирішую йти на розвідку один. Прево приготує багаття. І, якщо хто найде нас, розпалить... але ніхто нас не знайде.

Отож я йду і навіть не знаю, чи вистачить у мене сил повернутись. В пам'яті спливає те, що я знаю про Лівійську пустелю. В Сахарі вологість повітря становить сорок процентів, а тут нема й вісімнадцяти. І життя тут зникає як пара. Бедуїни, мандрівники, офіцери колоніальних військ твердять, що не пивши тут можна продержатись дев'ятнадцять годин. А коли минає двадцять - в очах спалахує яскраве світло і тоді настає кінець: спрага вражає блискавично.

Але північно-східний, такий незвичайний тут вітер, який зрадив нас і, всупереч усім прогнозам, прибив до цього плоскогір'я, тепер продовжує наше життя. Та чи надовго відтягне він той час, коли в наших очах спалахне передсмертне світло?

Отож я йду, і мені здається, ніби в хисткому човнику я вирушаю в океан.

А проте при світлі зорі все видається не дуже похмурим. І спочатку я йду як злодій, засунувши руки в кишені. Ввечері ми розставили сильця біля якихось таємничих нірок. І в мені прокидається браконьєр. Насамперед я перевіряю пастки: вони порожні.

Що ж, не напитись мені крові. Правду кажучи, я на це й не сподівався.

Я зовсім не розчарований, навпаки - мене бере цікавість. З чого ця звірина живе тут, у пустелі? Безперечно, це фенеки, або піщані лисиці, маленькі - завбільшки з кролика - хижаки з величезними вухами. Не можу втриматись і йду по сліду одного звірка. Він приводить до піщаного струмка, у якому чітко відбились усі сліди. Милуюся