Читати книгу - "Лоліта, Набоков Володимир"

Добранiч" "Шкода. Я дуже п'яний. На добранiч. Цiй вашiй дiвчинцi треба багато сну. Сон — троянда, як кажуть у Персiї. Хочете папiроску?" "Дякую, зараз не хочу" Вiн чиркнув сiрником, та через те, що вiн був п'яний, або через те, що п'яним був вiтер, полум'я освiтило не його, а якогось глибокого старця (одного з тих, хто гайнує решту життя в таких-ось старих готелях) i його бiлу гойдалку. Нiхто нiчого не сказав, i темрява постала як i ранiш. По тому я прочув, як готельний старожит закахикався i з могильною лункiстю вiдхаркнувся.

Я залишив веранду. В цiлому минуло вже пiвгодини. Дарма я не попросив у нього ковток вiскi. Напруження почало даватись взнаки. Якщо скрипкова струна може страждати, я страждав, як струна. Однак було б нечемно показати, що я поспiшаю. Поки я пробирався скрiзь сузiр'я людей, застиглих в одному з кутiв холу, заслiпливо блиснув магнiй — i вищирений пастор Браддок, двi дами патронеси з приколотими на грудях орхiдеями, дiвчинка в бiлому платтячку, i найвiрогiднiше вискаленi зуби Гумберта Гумберта, що продирався боком мiж зачарованим священиком i цiєю дiвчинкою, яка скидалась на недолiтню вiдданицю, були ось тут увiчненi, — оскiльки папiр i текст маленької провiнцiйної газети можуть вважатись вiчними. Бiля лiфта стояла iнша щебетлива купка. Я знову обрав сходи. Номер 342 знаходився поблизу iншого, зовнiшнього спуску для рятування на випадок пожежi. Була змога ще врятуватись — та ключ повернувся в замку, i я вже входив у кiмнату.

29.

Дверi освiтленої ванної були привiдчиненi; крiм того, крiзь жалюзi сочився скелетоподiбний вiзерунок свiтла зовнiшнiх лiхтарiв; цi схрещуванi променi пробирались у темряву спальнi й дозволяли побачити наступне становище.

Зодягнута в одну зi своїх старих нiчних сорочок, моя Лолiта лежала на боцi: спиною на мене, посеред двоспального лiжка. Її простягнене крiзь легку тканину тiло й голi члени становили короткий зiґзаґ. Вона пiдклала пiд голову обидвi перини — i свою й мою; кучерi були розпатланi, смуга блiдого свiтла перетинала її верхнi хребцi.

Я скинув одяг i вбрався в пiжаму з тою фантастичною миттєвiстю, котру береш на вiру, коли в кiнематографiчнiй сценцi виймається процес перевдягання; i я вже поставив колiно на край лiжка, як раптом Лолiта повернула голову й уп'ялась у мене крiзь смугасту тiнь.

Ба на таке-ось увiйшлий не чекав! Цiлий задум з пiгулькою-люлькою (безецна справа, entre nous soit dit) мав на метi навiяти сон, такий мiцний, що його цiлий полк не мiг би продерти, та ось, маєте, вона вперлась у мене, й знеможено двигаючи язиком, називала мене Варварою! Нiби-Варвара, зодягнена в пiжаму, надто для неї тiсну, завмерла, виснучи над буркотливою дiвчинкою.

Повiльно, з якимсь безнадiйним зiтханням, Доллi вiдвернулась, прийнявши свою попередню позицiю. Хвилини зо двi я стояв, напружений, бiля краю, як той паризький кравець, на початку столiття, котрий пошив собi парашут, стояв, готуючись зiскочити з Ейфелевої вежi. Нарештi я вгромадився на зоставлену менi вузьку частину постiлi; обережно потяг до себе кiнцi й боки простирадл, збитих докупи на пiвдень вiд моїх камiнно-холодних п'ят; Лолiта пiдвела голову й на мене насталилась.

Як я довiдався далi вiд прислужливого фармацевта, лiлова пiгулка не належала навiть до великого й знаного роду барбiталових наркотикiв; неврастенiковi, що вiн вiрить у її дiю, вона, мабуть, допомогла б заснути, та засiб був надто слабкий, щоб надовго покласти спритну, хоч i втомлену нiмфетку. Неважливо, був Рамздельський лiкар шахраєм або хитруном. Важливо, що я був ошуканий. Коли Лолiта знов вiдкрила очi, я зрозумiв, що навiть якщо снодiйне й подiє за годину або пiвтори, безпека, на яку я розраховував, виявилась ложною. Тихо вiдвернувшись, вона зронила голову на перину — на ту, якої я був несправедливо позбавлений. Я лишився лежати нерухомо на краю безоднi, вдивляючись в її сплутане волосся й у проблиски нiмфетчиної голяви, там, де смутно проглядала половина ляжки або плеча, й намагаючись визначити глибину її сну по темпу її дихання. Пройшов деякий час; нiчого не змiнилось, й зiбравши смiливiсть я наважився злегка пiдсунутись до цього звабливого, запаморочного мерехтiння. Та ледве я вступив у її тепле навкiлля, як рiвне дихання призупинилось, i я пройнявся жахливою пiдозрою, що маля Долорес цiлком прокинулось i готове вибухнути криками, якщо до нього доторкнусь будь-якою частиною свого ницього, ниючого тiла. Читачу, зласкався! Як би тебе не злостив м'якосердий, хворобливо-чутливий, нескiнченно-обачний герой моєї книги, не обминай цих вельми важливих сторiнок! Уяви мене! Я не постану, якщо ти мене не намислиш; спробуй побачити в менi лань, яка дрижить у хащi мого власного беззаконня; всмiхнемося навiть злегка. Наприклад, — менi нiде було прихилити голову (ледь не написав: голiвку), й до всього мого неладдя долучилась мерзенна згага (вiд смаженої в салi картоплi, яку вони смiють тут називати "французькою"!) Вона знову мiцно спала, моя нiмфетка; та я не наважився на чарiвну подорож. La Petite Dormeuse ou l'Amant Ridicule. Завтра почастую її тими самими пiгулками, вiд яких так ґрунтовно цiпенiла її мати. Де вони — в передньому ящичку авто чи в великому саквояжi? Чи може почекати годинку й тодi знову спробувати пiдповзти. Наука нiмфетолепсiї — точна наука. Можна рiвно в секунду, якщо притиснутись. На вiдстанi в один мiлiметр треба рахувати секунд десять. Почекаємо.

Нема нiчого в свiтi галасливiшого за американський готель, — причому зазначте, наш готель вважався тихим, затишним, iз потугами на "грацiйнiсть побуту" й таке iнше. Дверний стук лiфта, що пролунав за двадцять крокiв на пiвденний схiд вiд мого черепа, але який я вiдчував так само гостро, як нiби цi залiзнi дверцi грюкали менi в лiву скроню, чергувався iз лязкотом i гулом розмаїтих маневрiв авто й тривав далеко за пiвнiч. Час вiд часу на схiд вiд мого лiвого вуха (а лежав я догоричерева, не смiючи повернути мерзеннiший свiй край у напрямку димчастого стегна моєї сположницi), коридор наповнювався донесхочу життєрадiсними, згучними й безладними вигуками, якi вiншувалися залпом прощавань. Коли це нарештi припинилось, завуркотiв чийсь клозет на пiвнiч вiд мого мозочка. Це був мужнiй, енергiйний, басовитий клозет i ним користувалась велика родина. Вiд його бурчання, струмливих виливiв i довгої пiслямови — дрижала стiна за моїм узголiв'ям. За тим, у пiвденному напрямi вiд мене хтось почав неймовiрно вивергати — чолов'яга душу викехкував разом з випитим вiскi, й унiтаз у його ваннiй, яка є одразу за нашою, навалився сущою Нiагарою. Коли ж нарештi всi водоспади зупинились i зачарованi мисливцi поснули, бульвар пiд вiкном мого безсоння, на захiд вiд мого неспання — обладнаний, величний, пiдкреслено-негендлярський, обсаджений розложистими деревами — виродився в мерзенний прогiн для гiгантських вантажiвок, якi гуркотiли в iмлi вогкої й вiтряної ночi.

А мiж тим менш як за шiсть вершкiв од мене й мого палаючого життя перебувала димчаста Лолiта! По довгому перiодi нерухомого неспання, я знов учав сунути до неї щупаки, й цього разу скрипiння матраца не розбудило її.

Менi вдалось попiдсунути мою важку, зголоднiлу плоть так близько, що я вiдчув на щоцi, нiби тепле дихання, ауру її оголеного плеча. Тут вона пiдвелась, охнула, забубонiла з нестямною швидкiстю щось про човни, смикнула простирадло й впала знов у свою темну, квiтучу, молоду непритому. Вона заборсалась серед цього рясного струмливого сну, й одна гола рука, нещодавно брунатна, тепер мiсячна, з розгону лягла через моє обличчя. Була мить, коли я держав полонянку, та вона вивiльнилась з моїх ледь позначених обiймiв, причому зробила це не свiдомо, не рiзко, не з якоюсь там особистою вiдразою, а просто — з безвiдносно-жалiбним бурмотiнням дитини, яка вимагає належного їй спокою. I все вернуло в попереднє становище: Лолiта, повернута вигнутим хребтом до Гумберта. Гумберт, який пiдклав пiд голову руку, роздираний жаданням i згагою.

Остання примусила мене пiти в ванну для ковтка води: менi то найлiпшi лiки, не рахуючи, мабуть, молока з редисками, й коли я знову впав у чудовну, блiдо-строкату темницю, де лолiтчине старе й нове вбрання розташувалось в розмаїтих зачарованих покладеннях, на рiзних частинах наче пливучих меблiв, моя нестерпна донька пiднесла голову й чiтким тоном об'явила, що також хоче пити. Тiньовою рукою вона взяла в мене пружну й холодну паперову чарку i, направивши на її край довгi свої вiї, залпом випила вмiщене; пiсля чого молодечим рухом, сповненим бiльшої зваби, нiж найсолодкiша ласка, маленька Лолiта витерла вуста об моє плече. Вона вiдкинулась на свою перину (мою я витяг, поки вона пила) й поволi знов заснула.

Я не посмiв намовити її на другу порцiю снодiйного, ба й не полишав ще надiї, що перша врештi-решт помiцнить її сон. Я все пiдступав до неї, готовий на всяке засмучення й вiдав, що краще чекати, та чекати був несильний. Моя перина пахла її волоссям, я сунув до моєї мерехтливої голубки, спиняючись i втягуючись всякий раз, як вона, здавалось, ворушилась або важилась ворухнутись. Вiтрець iз країни див уже став впливати на мої думки; вони ввижались позначеними курсивом, як нiбито поверхня, що вiдбивала їх, брижилась вiд цього примарного вiяння. Подеколи моя свiдомiсть не в ту сторону загиналась, моє рачкуюче тiло впадало в сферу сну i знов з нього виповзало; а разiв зо два я хапав себе на тому, що мимоволi починаю видавати меланхолiйний храп. Iмла нiжностi сповивала гори суму. Iнодi менi здавалось, що зачарована здобич готова на пiвдорозi стрiнути зачарованого ловця; що її стегно добровiльно посувається до мене крiзь сипкий пiсок далекого, баснословного узбережжя; але цей серпанок з ямочкою раптом здригався i я розумiв, що Лолiта дальша вiд мене, нiж будь-коли.

Я тут затримуюсь на зворушеннi й пiдкраданнях тiєї давно минулої ночi, тому що маю намiр довести, що я нiколи не був i нiколи не мiг бути брутальним мерзотником. Нiжна замрiяна область, по якiй я брiв, була спадщиною поетiв, а не притулком розбiйникiв. Якби я дiстався мети, мiй захват був би самим умлiванням: вiн би звiвся до внутрiшнього згоряння, вологий жар якого вона ледве б вiдчула, навiть якщо б не спала.