Читати книгу - "Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович"

Вони постійно контактували. Незважаючи на те, що Мар’яна була у далекому Львові, а він у гарячих точках Донбасу. І, попри відстань, між ними завжди була ніжність, було тепло. Можливо, вона занадто вибаглива. Можливо, він занадто незалежний. Але вони залишалися разом.

Для свого оточення Тарас був взірцем. Людиною, якій довіряли та на яку рівнялися.

На передовій він міг зняти з себе каску і бронежилет та віддати людині, яка була без засобів захисту. Адже завжди цінував чиєсь життя більше за власне. Він не раз рятував людей. Але йому не судилося бути врятованим.

Його війна тривала недовго. Після усіх боїв, після здобутих перемог і сподівань на нові Тарас Брус потрапив до Іловайська разом зі своїми побратимами і комбатом.

Саме там, після тижня кривавих боїв та надлюдських випробувань, у кривавому коридорі і скінчилося його життя. Воно обірвалося під синім небом Донбасу, у жовтих соняшникових полях. У літню спеку, яка потроху забирала життя та розчиняла його в повітрі.

Півроку друзі та родина докладали чималих зусиль, щоб знайти Тараса. Перевіряли списки полонених, робили все можливе, аби дізнатися, де ж їхній сонячний хлопчик. Але марно. У грудні того ж року прийшов результат генетичного аналізу, завдяки якому стало відомо, що Тараса поховали у Запоріжжі, у могилі невідомого солдата. Під порядковим номером.

Після пекла бюрократичної тяганини, пов’язаної з перепохованням, його поклали в землю на рідній Львівщині. Поруч із церквою, яку Тарас побудував разом зі своїм дідусем. Проводили його всім миром. Разом зібралися бойові побратими, щоб вшанувати пам’ять загиблого, стати навколішки та востаннє попросити вибачення.

За місяць потому слідом пішла і Мар’яна – її серце не витримало болю та горя. Воно, її серце, звикло битися синхронно з Тарасовим. І кожен його біль сприймати як свій. Не стало його, і вона втратила сенс та волю до життя.

«Не зроби нікому боляче, бо відповідь буде сильніша», – казав він. І тому ставився до кожного з глибокою повагою і терпінням. І люди віддячували йому взаємністю.

Його метою було вибороти для України єдність і незалежність. Він мріяв, що в цій державі діти засинатимуть у своїх ліжечках під звуки колискової, а не канонади. Що вони ніколи не дізнаються, що таке війна. Що їхні батьки повернуться, складуть свою брудну військову форму в далеку шафу, аби залишити її просто як пам’ять про війну, на яку вони вже не повернуться.

Своїм світлом і вірою він підкорив усіх, хто був знайомий з ним.

Друзі досі не видаляють його смс-повідомлення зі своїх мобільних телефонів. Він приходить в їхні сни янголом, усміхається своєю щирою посмішкою і завжди дарує їм надію. Надію на те, що десь на небі у них є охоронець.

Мир посеред війни

Дві половинки в небі заблукали, Зустрітись довелося на війні. Вона – східнячка з шахтних териконів, Він – Західної Білорусі син. Він захистив її країну І молоду свою родину Від брата, що ударив в спину, Коли цей «русский мир» прийшов на Україну. Узявши в руки автомат, Він мужньо проти ворога постав, Вона як волонтер бійцям у всьому помагала. Він їй привіз медаль від Філарета, Вона чекала вдома – це прикмета, Бо завдяки таким родинам Засяє сонце над Вкраїною! Ми переможем, відбудуєм рідний край! Донецьку, трохи зачекай! Інна Холодна

Цей вірш волонтер з Красногорівки присвятила молодій подружній парі – добровольцеві Дмитру та його коханій дружині Віті.

Дмитро Палойка – колишній боєць батальйону «Донбас». До війни він був громадським активістом, соціально активним мешканцем сусідньої країни. Саме в цьому і полягає неординарність ситуації, хоча вона й не унікальна. Адже поняття громадянської активності в Білорусі майже не існує – наш північний сусід перетворився на поліцейську державу.

Після чергової акції протесту у рідній Білорусі, в якій встиг відзначитися Діма, його разом з іншими однодумцями закрили у слідчому ізоляторі, а потім звільнили з роботи. Не розмірковуючи, він знайшов роботу у РФ, де його місячна заробітна плата становила 1000 євро.

Саме тоді в Україні розпочався Майдан, і він як