Читати книгу - "Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович"

Валерій показав їй, що саме відбувалося по той бік барикад. Допомагав зі зйомками і перепустками. Разом вони почали проводити дедалі більше часу. Грілися кавою у медичному пункті після зйомок, гуляли містом, ділилися своїми думками щодо актуальних подій. Спочатку на «Ви», а згодом, перейшовши на «ти», вони спілкувалися ближче й ближче. Так день за днем вони йшли назустріч одне одному.

Коли вони стали ділитися спогадами, то зрозуміли – ще до знайомства були в одних й тих самих місцях, але не перетнулися. Навіть військова частина, в якій Валерій проходив службу, була зовсім поруч з її квартирою. Вони ходили одними вулицями, їздили одними маршрутами. І, як сказала Аня, «просто янголам вже набридло чекати і вони зіштовхнули нас лобами на Майдані».

Після одного з прес-турів вони поїхали до неї. Аня нагодувала його вечерею, і вони проговорили всю ніч. Напевно, через події в країні, коли все відбувається дуже стрімко, коли все на зламі, їхні стосунки почали розвиватися надто швидко. Та й на букетний період ні в кого з них не було часу. Увечері після роботи він чекав на неї під редакцією газети, в якій вона працювала, або в обідню перерву їхав, аби привезти смачну каву та декілька хвилин побути поруч. А вона складала йому на роботу бутерброди і на вихідних намагалася наготувати смачненького, віддавала всю ніжність і тепло. А трохи згодом вони вже жили разом. Створили для себе маленький і затишний світ, в якому за зачиненими від зовнішніх проблем дверима залишалися тільки вдвох.

Навесні Внутрішні війська було розформовано та створено Національну гвардію України, де і продовжував службу наш прес-офіцер. Його кохана Анна тим часом почала волонтерську діяльність. І як волонтер та воєнкор поїхала до зони бойових дій. Перша її подорож була з батальйоном «Азов» до Маріуполя. Своє «бойове хрещення» як військовий кореспондент вона отримала саме під час штурму. Тоді батальйон «Азов» разом з іншими силовими підрозділами звільнив найбільше місто на півдні Донеччини, вигнавши з нього терористів і російських найманців.

Він дізнався про це в Києві, і, не маючи змоги зателефонувати через тимчасову відсутність в Ані мобільного зв’язку, не знаходив собі місця, аж поки знову не почув її радісний голос. Маріуполь було визволено, і вона збиралася додому.

Дедалі частіше вона їздила до зони бойових дій, знімала репортажі, писала. Паралельно з журналістською діяльністю активно займалася волонтерством. Допомагала добровольчим батальйонам та армії, збирала та привозила гуманітарну допомогу на передову. Багато днів провела на півдні Донеччини з «Азовом», їздила до бійців Правого сектору в Піски. Тим часом Валерій чекав її вдома і вмовляв повернутися.

Зідзвонювалися, коли була можливість або з’являлася мережа. Дізнавався, як у неї справи, телефонував за порадою, розповідав, як пройшов день. Особливо не наполягав, щоб вона поверталася, але обережно натякав, що їй нічого там робити. І коли потрібно було вибирати – фронт чи сім’я, вона зрозуміла, що родина важливіша. І хоча Аня вже подала документи на вступ до підрозділу, які затвердило командування, але в останню мить зібрала речі з бази і поїхала до Києва. Інколи вона шкодує, що не на війні. Але не шкодує, що зробила саме такий вибір.

Його не було в зоні АТО не через небажання, а через те, що службою був «прив’язаний» до північних областей України. У нього своя війна – інформаційна. І служба вимагає від нього постійного реагування. На запитання, чи складно їй було в зоні бойових дій, коли він був у Києві, Аня відповідає, що дуже пишається ним і радіє, що поруч такий чоловік. А на АТО він ще встигне, у солдатів така доля. Знаючи достеменно, що таке інформаційна війна, як на неї, то краще спати під обстрілами, ніж робити те, чим він займається.

Вони – команда. Вона завжди радиться з ним. Він завжди поруч. Всі свої вихідні він витрачає на волонтерські справи. І вона вже не уявляє, як би впоралася без нього. Зараз вони разом займаються збором гуманітарної допомоги і волонтерять у тандемі.

Їм справді пощастило знайти один одного, адже надважливо, коли кохана людина може бути і другом, який завжди зрозуміє та підтримає, надасть сили рухатися вперед. Саме тоді є стимул і бажання повертатися додому, як би далеко ти не був.

Брус

Для друзів і побратимів він був найсвітлішим променем віри й добра. Таке всеосяжне тепло, яке він випромінював, порівнюють з теплим весняним сонцем. Солом’яне волосся, щира та відкрита посмішка, зелені очі. Є такі люди, які немов магніти притягують до себе оточуючих, закохують у себе, швидко стають незамінними друзями, без яких уже не уявляєш себе цілісною особистістю. Таким був і Тарас.

Уже понад рік на нього чекають попри те, що результати тестів ДНК підтвердили його загибель в Іловайську. Та мало хто з близьких людей вірив, що Бруса немає. На війну він пішов одразу ж після Майдану. Разом зі своїм найкращим другом Володимиром Парасюком. Вони стали добровольцями у легендарному «Дніпро-1». Пройшовши від початку до кінця Майдан, продовжив свою боротьбу на Донбасі. Залишивши родину та кохану дівчину чекати. Пообіцяв повернутися. Це була єдина обіцянка, яку він не виконав.

Дуже важко говорити про якусь окрему любов, адже здавалося, що його любов до людей була всеосяжною. Він любив дівчат-волонтерів, наче своїх сестер, з великою турботою й теплом ставився до кожної.

Ця історія повинна була обов’язково мати всі шанси на щасливий кінець, якби не доля і не випадок. Адже Тарасові довелося пройти найстрашнішу та найжорстокішу битву за визволення України – Іловайський котел.

Та понад усе хотілося б написати про його трагічну любов. До дівчини Мар’яни. Тарас завжди казав, що вони дуже схожі, навіть зовні. Вона підтримала його рішення йти на війну, хоча й без особливого ентузіазму. І лишилася чекати.