Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

— Та заткни вже пельку, п’яниця старий! — не стерпів названий, смаглий шляхтич з позначеною шрамами пикою. — Ти ж сам ні одної не пропустиш, старий цап! Сам же за однією півмилі гнався, доки вона в стодолі не замкнулася.

— Це виключно заздрість через мил’с’даря говорить. Бо ж хто ту стодолу під кінець здобув? Це я зробив! А мил’с’дар з гулею на чолі та з пустими руками від’їхав.

— Твоє здоров’я та в мою горлянку!

— Здоров’я ваше в горлянки наші!

Наступний тост Дантез виконав вже з важкістю. Швірський указав йому місце біля себе, слуги відразу ж поставили перед ним срібний кубок, налили вина.

— А ваша милість в якому полку служить? — запитав Лещиньський.

— Під Його Княжою Високістю Богуславом Радзивіллом.

— Це в тому полку, в якому тепер новий оберстлейтенант?

— Я нещодавно службу почав, але ж вважаю однак, що під таким славним воєначальником, як його милість пан гетьман, добуду слави.

— Ба, і не тільки воєнної, але, навіть, довічну можеш, пане, заробити, коли одержиш від козаків шаблею по голові чи кулю в сраку.

Швірський підкрутив вуса.

— І що тут робити, — буркнув Лещиньський. — Нам служити, а не мудрувати!

— Не мусимо ми гинути заради милостей мил’с’даря Калиновського, — відрізав Швірський.

Можна було сказати: іскра проскочила поміж ротмістрами, поручниками і полковниками. Дантез зіщулився на лаві, зробив вигляд, нібито його повністю поглинули коропи та осетри на полумиску — на жаль, риба, згідно з польським звичаєм, дуже вже була приправленою перцем та шафраном, так що її і їсти було неможливо. Він чуйно наставив вуха. І дійсно, гетьман мав рацію. В останні часи в таборі діялося щось зле.

— Знаю я, про що ти говориш, Самуель, — спокійним і достойним голосом відповів Одживольський. — Але з заклинаю тебе, покинь такі думки, доки не буде пізно.

— Раз ти вже знаєш, про що я думаю, тоді, пане-брате, скажи все це нам в очі, пане перший полковнику Речі Посполитої.

— Ти добре знаєш, про що я кажу! Про конфедерацію! Не треба нам бунтів у війську, яке є останньою підпорою Речі Посполитої, коли Хмельницький підіймає голову!

— Річ Посполиту дуже нелегко боронити з пустим шлунком, — буркнув Швірський, розриваючи жирну пулярку наполовину. — Скажи це панам-товаришам з хоругви. Спитай у них, чому це лляним насінням та криничною водою живуть вони з Великодня.

Одживольський вдарив булавою по столу, аж задзвеніли чарки, кубки та жбани.

— Притримай язика, пане-брате, доки я добрий, — прохарчав він. — Я тобі коронного лицарства бунтувати не дам! Хочеш конфедерації, ніби ж то заради добра війська. Я мені щось бачиться, нібито річ тут в чомусь зовсім іншому — в сваволі, в солдатських ґвалтах; в контрибуціях, які стягуються з селян та міщан; в розбоях. А ще річ у тому, щоб тебе вибрали маршалком зв’язку.

— Ні, — спокійно відповів на це Швірський. — В сраці я бачив всі заслуги та достоїнства. В сраці я бачив двір, королев’ят та політику. Я тільки роблю рахунок заслуг та страт панів-братів, що у війську служать. Вже багато років власними грудями закриваємо ми Річ Посполиту перед козацькою навалою, під Константиновим, під Збаражем і Берестечком! І де заплата за все це? Де заслуги? Де відзначення та гроші для піхоти і драгунів? Сем зірваний, король про військо і не думає, а гетьман заради приватної забаганки на Молдавію іти бажає. І Річ Посполита так до нас відноситься, як колись до козаків. Я б сказав, як до нігтів, які часом підстригти треба, щоб не стали вони диявольськими пазурами.

— То не Речі Посполитої заслуга, а тільки короля та гетьмана. А особливо, Марії Людовіки, ірод-баби, що його величності згубні поради дає. Дуже то погано, коли жінка у влади! Згуба то для Корони і Литви, — ораторствував пан Лещиньський.

— співала п’яна челядь і гайдуки, заслуговуючи численні «браво» та тости.

Дантез завмер від жаху. Ця дика шляхта ображала королеву Марію Людовіку, жінку Яна Казимира. Так як же не міг пасти край, в якому так святотатствують проти помазаниці Божої?!

— А другий з винних — це Калиновський! — рявкнув Швірський. — Хоче Хмельницький сина за Донну Розанду видати, то нехай і видає. Це справа Лупула та козаків, а не Корони. Ми, лицарство Коронне, існуємо для того, щоб Річ Посполиту боронити, а не для того, щоб дурні згинути в ім’я чесноти дочки господаря!

— Тим більше, — доповнив Мазур Пшедвоєнський, — що Розанда жодною мірою не дівиця. З візиром, з язичником, в ліжкові колотилася, наче кобила навесні.

— Напевне з нею все також, — закінчив Лещиньський, — як з однією нашою вдовою з Великопольщі, яка раз спитала одного солдата, що турки і татари роблять з тільними дівчатами, яких зловили у ясир. А коли той відповів, що тих, в яких тіла побільше, до розпусти примушують, сказала: «Господи Боже, якщо вже призначив мені корону мученицьку, то дай її поміж татарів».

Гучний сміх та крики мало не розвалили двір. Бертран зробив ковток з келиха.

— Не можемо ми погодитися на те, щоб гетьман військо згубив, — заявив Швірський, вже напідпитку. — Не має порядку, немає послуху в Короні, тому ми повинні взяти справи у власні руки!

— Мовчи, мил’с’дар!

— Вже мовчу, пане Одживольський. Але хочу, щоб ти свої очі відкрив. Якщо вже Річ Посполитою не управляє сейм, якщо вже не дбає про неї король, тоді може самий час, щоб ми, коронне лицарство, захистили її шаблями, перш ніж зробиться вона поставом[77] сукна в руках великих панів, невольницею в кігтях сусідів наших, які — і вам того повторювати не мушу — такі вже примурки та куртини сини, яких ще зі свічкою в пеклі