Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іван Богун. У 2 тт. Том 1 📚 - Українською

Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

760
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іван Богун. У 2 тт. Том 1" автора Юрій Володимирович Сорока. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Іван Богун. У 2 тт. Том 1» була написана автором - Юрій Володимирович Сорока, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Іван Богун. У 2 тт. Том 1" в соціальних мережах: 

Що нам відомо про сподвижників Богдана Хмельницького? Про людей, котрі пов'язали власну долю з боротьбою славного гетьмана? Ким вони були, як жили, що залишили по собі? Як не сумно це розуміти, але про Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса і багатьох інших відомо значно менше, ніж заслуговують ці люди за свої життя, що вони їх поклали на олтар служіння Батьківщині. Герой твору Юрія Сороки, полковник кальницький, вінницький і подільский, а пізніше й наказний гетьман Іван Богун є чи не найяскравішою постаттю в плеяді полковників Хмельницького. Чи таким він був, яким дозволив собі зобразити його автор? Чи зміг він показати його так, як того заслуговує славетний український лицар? Залишимо це на суд читача, якого на сторінках цієї книжки чекають буревії і бойовища України XVII сторіччя…

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 112
Перейти на сторінку:

Юрий Сорока

Иван Богун. Том 1

Лауреат Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв, п'єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова – 2009»

Частина перша

Все йде, все минає – і краю немає.

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає… одне зацвіло,

А друге зав'яло, навіки зав'яло…

Тарас Шевченко. Гайдамаки

Розділ І

І

Мушкетний залп громом прокотився під низькою стелею світлиці, і одразу ж усе заволокло густим та ядучим димом. На якусь мить навколишній світ утратив свою реальність, немов разом з розмаїттям звуків зникла і шалена круговерть, яка до цієї хвилини гарячкувала на подвір'ї. І час застиг. Щось нереальне, настільки страшне для уяви малого хлопчака, що не могло бути реальним, діялося на хуторі.

Із стану заціпеніння вивів напад задушливого кашлю, що його викликав пороховий дим, а разом з кашлем до свідомості дійшов батьків крик:

– Іване! Таку твою через таку! Не стій, у підпілля біжи, кому кажу!

Хлопчина, наляканий гуркотом бою, раптово здригнувся і прийшов до пам'яті, а вир подій закрутився перед ним з новою силою. Зовсім поряд гаркнув від несподіваного удару знайомий голос і прямісінько під ноги малому гепнулось тіло у білій вишиваній сорочці та синіх шароварах. Укрита різнобарвними візерунками вишиванка на грудях того, хто впав, надзвичайно швидко почала червоніти від темної густої крові.

– Омелько… Омелько, що ти? – одними губами прошепотів хлопчик, дивлячись на козака, який хапав широко розкритим ротом повітря і намагався долонями затулити рану. У вуха, віддаючись тихим свистом, важко вдарив другий мушкетний залп. Цього разу хлопчина лише пригнув трохи голову, дико озирнувся навсібіч і впав на коліна біля пораненого. Той намагався щось сказати, але не міг, усе ще оговтуючись від удару розжареного свинцю. Нарешті пригнув хлопчака за шию закривавленою рукою і гаряче зашепотів йому у вухо:

– Ховайся малий, ховайся! Ще, не дай Бог, кулею зачепить… Бач як воно?…

Десь неподалік пролунав різким попередженням переляканий голос матері:

– Іваночку! Сину! Боже мій милий, де ти, Іванку?

У відповідь на її крик над головою Іванка заторохкотіли до стіни кулі. Вони дірявили білені крейдою стіни, здіймали хмаринки пилу і збивали з полиць черепки, які ще мить тому були дорогим турецьким посудом. Зовсім поряд з малим впала довжезна стріла, увінчана чорним вороновим пером, з чудернацькою рихвою,[1] що не звужувалась, а навпаки, розширювалась до кінцівки і від цього була схожа на невеличку, але хижо загострену сокирку.

– Лягай на живіт і повзи! – крізь зціплені зуби просичав поранений козак.

Іванко розтер по обличчю сльози, перемішані з кров'ю, котра залишилася після руки козака, і став схожий на маленького, вкритого бойовою розкраскою друга з безмежних пустель Аравії, що їх Омелько бачив одного разу під час битви в Хотині.

– Омелько, я допоможу… Що тобі?

– Лягай і повзи! – перемагаючи біль, гримнув поранений.

– Ні… я… Я не покину! – хлопчик швиденько переповз у голови козаку і щосили потягнув того за сорочку. Потім краще вперся в дощату долівку і потягнув сильніше. Марно. З протилежного боку світлиці, там, де було розташовано ляду до підпілля, вкотре почувся істеричний крик матері:

– Іванку!.. Іваночку! Сину!.. Федоре! Його вбили! Федоре!

– Я тут, мамо, – озвався хлопчина, але пораненого не покинув. – Я зараз…

Його голос потонув у гуркоті чергового залпу. Повітря в хаті тепер стало зовсім непроглядним, лиш проблискували язики полум'я десь у кутку – очевидно, там палала обмотана просмоленим клоччям стріла або закинутий нападниками смолоскип.

Іванко ще раз напружився і потяг, аж застогнав тоненьким дитячим голосочком. Тепер Омелько теж уперся однією ногою в мостину і на цей раз зрушив з місця майже на цілу стопу.[2] Зраділий хлопчина потягнув ще дужче. Він будь-що намагався доправити Омелька до підпілля, не розуміючи, що в нього на це просто не стане сили.

А біля вікон царювало справжнє пекло. Злагоджені залпи козацьких мушкетів перейшли в безладний дріб пострілів. З вулиці долинало оскаженіле виття і крики, а з сіней нісся брязкіт шабель і приглушені лайки козаків. Судячи з усього, ті, хто намагався захопити хутір, поступово наближувалися до поставленої мети. Поблизу найдальшого від Іванка вікна хтось болісно застогнав і осів, перекидаючи накритий до вечері стіл. У черговий раз задзеленчав битий посуд.

Омелько схопив хлопчика за плече.

– Покинь, – сказав рішуче. – Тягни-но краще зі стіни пістоля, або два… якщо там ще є. Продамо життя козацьке дорожче. Славно бенкетували… – козак хотів щось додати, але лише зайшовся кашлем і щільніше охопив руками рану, з якої кров лилася струмками.

Іванко прожогом кинувся до стіни. Виліз на різьблений ослінчик і зняв з кілків важезного пістоля, потім ще одного, після чого одразу ж побіг назад. Із сіней долітали збуджені крики і стогін. Брязкання шабель, здавалося, ставало голоснішим.

Омелько прийняв пістолет з рук малого з кривою посмішкою, котра більше була схожа на оскал лісового сіроманця. Недбало перевірив порох на пановці[3] і звів курок. Простягнув руку за другим, але де там! Іванко, наслідуючи козака, теж звів курок на коліщаному[4] замку важкого німецького пістолета і міцно стиснув зброю двома руками, на манер рушниці. Омелько, перемагаючи біль, засміявся:

– Ну, з такими козаками і з Божою поміччю мусимо відбитися…

І, немов на підтвердження його слів, за хвилину в криках і гуркоті битви щось перемінилося. Спочатку цю переміну було важко розрізнити, але поступово постріли, вигуки, дзвін криці і тупіт віддалилися й перейшли на подвір'я. В хаті почало світліти – дим швидко виходив крізь вибиті шибки і висаджені з лутками двері. На підлозі просторої світлиці лежали, простягнувшись, кілька тіл, кров на мостинах змішалася з вином, сметаною, варениками, черепками і різним мотлохом, який ще чверть години тому був нехитрим домашнім скарбом. Нарешті на вулиці востаннє бахнуло і затихло. Лише потріскував вогонь у кутку та десь за вікном, мабуть під клунею, хтось несамовито верещав.

– Я подивлюся! – підхопився Іванко.

Він швидко піднявся на ноги і побіг до вікна.

– Іване, не смій! – почувся тієї ж хвилини переляканий голос матері. Горпина вилізла з підпілля і сиділа в кутку, охопивши голову руками. Перебувала немов у дивному напівсні, народженому диким, звірячим жахом, який обіймав її щойно і тепер повільно відпускав свої крижані лабети. Але в мить, коли в поле її зору попав син, раптово піднеслася і побігла за ним, немов та птаха за

1 2 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Богун. У 2 тт. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"