Читати книгу - "Не рідні, Ольга Джокер"

Здається, ніби ці тортури тривають вічність! Теплі руки Кирила втирають мазь у шкіру, щоб швидше зажило ребро. Чиста механіка, нічого особистого. Але, чорт візьми, я не розумію, що зі мною... Низ живота відчутно поколює, а в голові фрагментами проносяться відверті картинки, як Кирило знімає з мене білизну і гладить нижче. Боже мій, боже... Швидше б це закінчилося, прошу! 
 
Ледве Самсонов закручує кришечку мазі, я біжу до себе в кімнату і закриваюся на замок. Лице горить від сорому, бо я на сто відсотків впевнена в тому, що він бачив і відчував мої мурашки! 
 
Насилу заспокоївшись, лягаю на ліжко і намагаюся заснути. В голову лізуть всякі дурниці, відволікаюся як можу. Трохи пізніше мене торкає! Я ж навіть не подякувала Кирила за те, що він зробив, тільки бурчала весь вечір, а він намагався і щиро переживав... 
 
Вийшовши в коридор, сміливо прямую в сторону його спальні. Завмираю біля дверей, коли чую строгий командний голос: 
 
 - Софія і Катерина, так... Можеш не стримувати себе в методах, Дьомін. Жорсткіше, вони заслужили... 
 
Я відкриваю двері і проходжу в кімнату, ступаючи босими ногами. Кирило стоїть біля вікна. Помітивши мене, осікається і здивовано дивиться, трохи схиливши голову набік. 
 
 - Я пізніше передзвоню, Влад. До зв'язку. 
 
Він опускає телефон на підвіконня, суне руки в кишені штанів. 
 
Я роблю боязкі кроки йому назустріч. Не знаю, чого добиваюся цим, просто дію на якихось невідомих мені інстинктах. Я жертва, а він - мій захисник. Сильний, сміливий і небайдужий. 
 
 - Забула подякувати тобі. Знаєш, я іноді буваю вредною... 
 
 - Чому іноді? - усміхається Кирило. 
 
Зупинившись навпроти, я кладу руки йому на плечі і встаю на носочки. Самсонов набагато вище, доводиться докласти зусиль. Тому що хочеться. Дуже дуже сильно. Плювати, що він подумає... 
 
Закриваю очі, тягнуся до Кирила і ледь відчутно торкаюся губами його твердих і теплих губ. Мене немов струмом б'є від нових почуттів і емоцій. Голова йде обертом від чоловічого запаху і близькості, а серце б'ється об ребра і починає голосно-голосно стукати. Будь ласка... будь ласка, нехай не відштовхує. 
 
Але Кирило напружується всім тілом і навіть не робить спроб відповісти. Відсторонюється і хитає головою, а у мене всередині ніби обривається все... 
 
 - Це зайве, - вимовляє він низьким голосом. - Досить просто сказати дякую, Віто. 
 
Як ні в чому не бувало стоїть і дивиться на мене. Я не витримую такої ганьби. Розвертаюся і йду на вихід. 
 
 - Так би відразу і сказав, що тобі бридко, - повідомляю, смикаючи за ручку і облизуючи зранені губи. 
 
 - Дурненька... - каже Кирило наостанок. 
 
 «Кретин», - думаю я, перш ніж з гуркотом зачинити двері.