Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Але її батько мешкав саме в цій країні. Країні невидимих і непочутих. А після смерті — ще й забутих.

— Вибачте, якщо я вас образила, — сказала вона Медді.

Медді відмахнулася щойно запаленою сигаретою.

— Сонечку, твої балачки мені до одного місця. — Вона приязно стиснула Рейчел одне коліно. — Якщо Лі був тобі кровною ріднею, то добре. Сподіваюся, це тебе заспокоїть. Гадаю, було б гарно, якби ти його знала. — Вона збила із сигарети попіл. — Але ми отримуємо не те, чого хочемо, а лиш те, чому можемо дати раду.

Вона відвідала його могилу. Там стояв звичайний гранітний надгробок, чорний у білих цятках. Такий самий граніт Рейчел бачила на кухонних стільницях щонайменше у двох своїх колег. Утім на Лі Ґрейсона витратили набагато менше граніту. Надгробок був маленький, щонайбільше півтора фута заввишки й двадцять дюймів завширшки. Медді сказала їй, що Лі придбав його на виплат, коли батьки померли в нього самого, і розплатився за надгробок роки за три до своєї смерті.

Ліланд Д. Ґрейсон

20 листопада 1950 р.

9 грудня 2004 р.

Тут мало бути щось більше. Мало бути.

Та якщо й було, вона не могла цього знайти.

Із того, що сказав про нього Майло, того, що сказала про нього Медді, та окремих відомостей, які згадались їм обом зі слів інших, Рейчел склала коротеньку біографію.

Ліланд Девід Ґрейсон народився і виріс в Елктоні, штат Меріленд. Відвідував дитсадок, молодшу, середню та старшу школу. Перш ніж знайти роботу в барі «У Майло» у Східному Балтиморі, працював на компанію, що займалася вимощенням доріг, на вантажного перевізника, на взуттєвий магазин і водієм у квітковому магазині. Щонайменше один раз став батьком (принаймні виглядало на те), одружився, розлучився, знов одружився та знов розлучився. Володів будинком, який утратив у ході першого розлучення. Потім винайняв інше, менше житло. За все життя мав дев’ять машин, три мотоцикли та одного пса. Помер у тому самому містечку, де народився. Прожив на землі п’ятдесят чотири роки; судячи зі спогадів усіх, мало чого очікував від інших і відповідав їм тим самим. Сердитим не був, хоча більшості людей видавалося, що чіпати його було б дурістю. Не був і веселуном, хоча полюбляв слухати добрі жарти.

Колись усі, хто мав причини його пам’ятати, покинуть землю. Зважаючи на те, як люди з кола друзів і знайомих Лі дбали про своє здоров’я, Рейчел припускала, що це «колись» настане досить скоро. Тоді єдиною людиною, що знатиме його ім’я, буде та, яка коситиме траву біля його надгробка.

Її мати сказала б, що це не він прожив своє життя, а воно прожило його.

І тут до Рейчел дійшло, чому її мати, напевно, так і не розповіла Лі про неї чи їй про Лі. Елізабет бачила, як складеться його життя. Знала, що його бажання дрібні, уява обмежена, а амбіції туманні. Елізабет Чайлдс, яка виросла у провінційному містечку й вирішила жити у провінційному містечку, зневажала провінційну ментальність.

Мати так і не сказала Рейчел, хто її батько, бо визнати, що вона взагалі віддала йому своє тіло, означало б визнати, що почасти їй ніколи не хотілося втекти від свого коріння.

«Тож натомість, — подумала Рейчел, — ти позбавила нас одне одного».

Рейчел просиділа на його могилі майже годину. Чекала, що почує його голос у вітрі чи серед дерев.

І він залунав, справді залунав. Але приємним не був.

«Ти хочеш, щоб хтось сказав тобі чому».

Так.

«Чому існують біль і втрати. Звідки землетруси й голод. Але передусім чому всім начхати на тебе, Рейчел».

— Припини. — Вона була цілком певна, що вимовила це вголос.

«Ти знаєш, яка на це відповідь?»

— Просто припини.

«Тому що».

— Тому що що? — сказала вона, звертаючись до тиші цвинтаря.

«Тому що нічого. Просто тому що».

Рейчел опустила голову, та не стала ридати. Не видала жодного звуку. Але дуже довго трусилася без упину.

«Ти пройшла довгий шлях заради цієї відповіді. І ось вона. Нарешті. Просто в тебе перед носом».

Вона підняла голову. Розплющила очі. Вдивилася в надгробок. Півтора фута заввишки, двадцять дюймів завширшки.

«Це — граніт і ґрунт.

І більше нічого в цьому немає».

Рейчел пішла із цвинтаря аж тоді, коли сонце наполовину опустилося до коріння його чорних дерев. Надворі була майже четверта дня. Рейчел приїхала о десятій ранку.

Його голосу вона не чула більше ніколи. Жодного разу.

Їдучи потягом назад на північ, вона визирнула з вікна, та надворі був вечір, і в містах і містечках вона бачила лише розпливчасті вогні й темряву між ними.

Здебільшого вона не бачила взагалі нічого. Тільки власне відображення. Тільки Рейчел. Досі самотню.

Досі не з того боку дзеркала.

Браян

2011—2014

9

Горобець

Рейчел і Браян Делакруа перетнулися знову за шість місяців після свого останнього електронного листування, навесні, в одному барі в Саут-Енді.

Браян опинився там, бо той бар був розташований за кілька кварталів від його квартири, а того вечора, першого за рік, коли з’явились якісь натяки на літо, вулиці пахли вологою і надією. Рейчел пішла до бару, бо того дня по обіді розлучилась і їй потрібно було відчути себе сміливою. Вона тривожилася, що її страх перед людьми розростається, і хотіла подолати його, довести собі, що керує своїми неврозами. Надворі був травень, а вона майже не виходила з дому від початку зими.

Вона вибиралася по продукти, та лише тоді, коли в супермаркеті було найменше людей. Ідеальним часом була сьома ранку у вівторок, коли посеред проходів іще чекали піддони з товаром у поліетиленовій упаковці, молочарі огризалися на хлопців із кулінарії, касирки відкладали свої сумочки і, позіхаючи в картонні стаканчики «Данкінс», бурчали на довгу дорогу на роботу, погоду, своїх нестерпних дітей і нестерпних чоловіків.

Коли їй треба було підстригтися, вона завжди записувалась останньою на день. Те саме інколи відбувалося з манікюром чи педикюром. Більшість інших бажань можна було задовольнити в інтернеті. Невдовзі те, що почалось як вибір — не потрапляти людям на