Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але настала весна, і тепер Рейчел чула голоси, неспішні та приємні, що поверталися на вулицю разом із криками дітей, цоканням коліщаток візочків на тротуарі, рипінням і стукотом сітчастих дверей. Будинок, який вона придбала разом із Себастьяном, стояв за тридцять миль на південь від Бостона, у Маршфілді. То було приморське містечко, проте їхній будинок стояв за цілу милю від моря — щоправда, це було не страшно, бо Рейчел не була любителькою океану. Себастьян же, звісно, обожнював море й навіть навчив її підводного плавання, коли їхнє залицяння тільки почалося. Коли вона нарешті зізналась йому, що їй дуже неприємно повністю перебувати у воді, поки за нею з глибин стежать потенційні хижаки, він не полестив Рейчел, зауваживши, що вона тимчасово подолала свій страх, щоб його порадувати, а закинув їй, що вона вдає, ніби любить те, що любить він, аби його «заарканити». Рейчел відказала, що заарканюють лише тих істот, яких хочуть з’їсти, а вона вже давно не відчуває до нього апетиту. Вона висловилася негарно, та у стосунках, що розпадаються так швидко й так рішучо, як їхні з Себастьяном, негарне стає нормальним. Після завершення розлучення вони виставлять будинок на продаж і розділять прибутки від нього, а їй доведеться підшукати інше житло.
І нічого страшного. Вона сумувала за містом, їй ніколи не подобалася необхідність їздити всюди автівкою. А якщо у великому місті від її скандальної слави було важко втекти, то в маленькому містечку, де всякий погляд був більш чи менш зашорений, це було неможливо. Всього кілька тижнів тому її застукали на вулиці, коли вона заправляла автівку; лише зупинившись із порожнісіньким бензобаком, вона усвідомила, що на станції діє тільки самообслуговування. Із «Фуд Марта» вийшли троє старшокласниць, які завдяки ліфчикам із пушапом, штанцям для йоги, охайно вкладеному волоссю і гострим, як грані діамантів, вилицям скидалися на героїнь реаліті-шоу, і пішли до хлопця в дуже обтислому термальному світшоті та рваних джинсах, який закачував бензин у бездоганно чистий позашляховик «Лексус». Помітивши Рейчел, їхня трійця негайно почала перешіптуватись і штурхатись. Коли вона поглянула на дівчат, одна з них почервоніла й опустила погляд, але інші двоє подвоїли свої зусилля. Брюнетка з персиковими пасмами перекривила завзяте пиття з пляшки, а її золотоволоса спільниця в хамстві скривилася, вдаючи безпорадне ридання, і заломила руки в повітрі, неначе звільняючи їх від морських водоростей.
— Народ, годі, — сказала третя, та в неї вийшло щось середнє між плачем і хихотінням, а тоді з милих і потворних вуст усіх трьох вирвався сміх, подібний до блювоти після випитого у п’ятницю ввечері калуа.
Відтоді Рейчел не виходила з дому. У неї майже закінчилися харчі. Остаточно закінчилося вино. Потім горілка. Закінчилися сайти й серіали для перегляду. Тоді зателефонував Себастьян і нагадав, що слухання у справі про розлучення призначено на пів на четверту в найближчий вівторок, 17 травня.
Рейчел надала собі презентабельного вигляду й поїхала до міста. Лише виїхавши на трасу 3, що прямувала на північ, вона усвідомила, що вже шість місяців не їздила швидкісною магістраллю. Інші машини гнали, ревли моторами та збивались у купи. Їхні корпуси виблискували на немилосердному сонці, як ножі. Вони поглинули її, розколюючи повітря, здіймаючись, колючи, гальмуючи та зблискуючи червоними задніми фарами, наче лютими очима. «Чудово, — подумала Рейчел, коли тривога підступила їй до горла, шкіри й коренів волосся, — тепер я боюся керувати автівкою».
Вона спромоглася виїхати в місто й тепер почувалася так, ніби безкарно робила щось негарне, бо не мала бути на дорозі, почуваючись такою вразливою та близькою до істерики. Проте вона доїхала. І ніхто ні про що не здогадався. Рейчел вийшла з гаража, перетнула вулицю і прибула у призначений час до Саффолкського суду актів цивільного стану та сімейних справ на Нью-Шардон-стріт.
Засідання було дуже схоже на їхній шлюб і на Себастьяна: беземоційне й безкровне. Коли воно завершилось і їхній союз, на думку штату, було юридично розірвано, вона повернулася, щоб перезирнутися зі своїм уже колишнім чоловіком. Перезирнутись, як двоє вояків, що забралися з поля бою з цілими кінцівками й тому певною мірою торжествували, чи принаймні як люди, що почувались однаково гідно. Але Себастьяна по той бік проходу вже не було. Він уже опинився на півдорозі до виходу із судової зали — йшов широкими цілеспрямованими кроками, повернувшись до неї спиною і піднявши голову. Коли ж він вийшов за двері, решта людей у залі дивилися на неї або із жалем, або з огидою.
«Ось ким я стала, — подумала Рейчел, — істотою, не гідною навіть зневаги».
Її машина стояла в гаражі на протилежному боці вулиці. Щоб поїхати звідти додому, треба було двічі звернути праворуч і виїхати на південну частину міжштатної магістралі 93. Але Рейчел уявила безліч машин, які виїздять на дорогу й гонять, тиснуть на гальма та змінюють смуги, несамовито смикаючи за кермо, і натомість подалася на захід, у місто, а тоді проїхала Бікон-Гілл, Бек-Бей і попрямувала далі, аж до Саут-Енду. Під час поїздки вона почувалася нормально. Лиш один раз, коли їй здалося, що її зараз об’їде справа якийсь «ніссан», у неї спітніли долоні. За кілька хвилин їзди Рейчел відшукала найрідкіснішу в цьому районі річ — місце для паркування — і зупинилася на ньому. Посиділа та змусила себе подихати. Махнула рукою двом автівкам, які подумали, що вона зараз поїде, а не щойно приїхала.
— Тоді, блін, вирубай мотора! — крикнув водій другої автівки й блискавично поїхав, залишивши по собі вихлоп, що пахнув відрижкою курця.
Рейчел вийшла з автівки й майже безцільно поблукала районом, згадавши, що десь тут є бар, у якому вона одного разу добре провела вечір. Тоді вона ще не пішла з паперової журналістики й працювала у «Ґлобі». О тій порі ходили чутки, що серія матеріалів, які вона написала про житловий комплекс «Мері Еллен Мак-Кормак», можуть
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після падіння, Денніс Ліхейн», після закриття браузера.