Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Дзеркало судді 📚 - Українською

Читати книгу - "Дзеркало судді"

276
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дзеркало судді" автора Гілберт Кійт Честертон. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 47
Перейти на сторінку:
був схожий на пишну клумбу, вирощену під пекучим сонцем тропіків. На ногах у нього було широке кімнатне взуття без каблуків, тому він і підійшов до них геть нечутно. Така легка, немов повітряна, з’ява ніяк не в’язалася з його зовнішністю, бо він був дуже великим, огрядним чоловіком; його енергійне й доброзичливе обличчя покривала густа засмага й облямовували старомодні густі сиві бакенбарди, а патріярхальну голову прикрашала розкішна сива хвиляста шевелюра. Довгі очі-шпаринки здавалися сонними, та такій літній людині і справді було ще рано вставати. Втім, виглядав він водночас і пошарпаним, і загартованим, немов старий фермер або капітан корабля, якому не раз доводилося протистояти суворим вітрам. Серед гостей він був єдиним старим другом і ровесником сквайра.

— Випадок унікальний, — сказав він, хитаючи головою. — Ці сільські будиночки, як лялькові, усе наскрізь видно з усіх боків; там нікого не заховаєш, навіть якщо захочеш. Та ніхто й не хотів, я упевнений. Ми з Делмоном учора там розслідували справу. Це зазвичай тихі старі жінки — такі й мухи не скривдять. Майже всі чоловіки зараз у полі, залишився тільки м’ясник, та бачили, як Артур від нього вийшов. А на березі ріки дорогою сюди нічого не могло статися, я сидів там з вудкою весь день.

Тут він глянув на Сміта, і в його примружених очах, до цього немовби сонних, промайнуло лукавство.

— Адже ви з Делмоном можете підтвердити, — додав він, — що бачили мене там і коли йшли туди, і коли поверталися?

— Так, — коротко відповів Сміт, якого, мабуть, нетерпець брав продовжити перервану бесіду.

— Єдине, що спадає мені на думку… — неквапливо продовжив було доктор, але тут його також перервали. Через зелений лужок, поміж веселими квітковими клумбами, крокував чоловік, водночас міцний і легкий у рухах, — це був Джон Делмон; у руках він тримав папірець. Акуратно одягнений, зі смаглявим і квадратним, як у Наполеона, обличчям та з дуже сумними очима, такими сумними, що здавалися майже мертвими, він був ще доволі молодий, лиш тільки чорне волосся передчасно посивіло на скронях.

— Отримав телеграму з поліції, — сказав він. — Учора я телеграфував туди ввечері, вони повідомляють, що негайно пришлють людину. Не підкажете, докторе Еботе, кого ще слід було б повідомити? Можливо, родичів або ще когось?

— Так, звичайно, у нього є племінник, Вернон Водрі, — відповів старий. — Ходімо, я дам вам адресу і ще дещо розповім про нього.

Доктор Ебот і Делмон попрямували до будинку, і коли вони відійшли доволі далеко, отець Бравн, ніби їх і не переривали, заохотив співрозмовника:

— Отже?

— А ви холоднокровні, — зауважив секретар. — Це, мабуть, через те, що ви звикли вислуховувати сповіді. Ось і я також начебто збираюся сповідатися. Звичайно, коли такий слон підповзає до вас ззаду тихо, як змія, то настрій сповідатися пропадає. Та почавши — слід продовжувати, хоч, по суті, ця сповідь і не є моя. — Він зупинився на мить, суплячись і смикаючи вуса, а потім без жодного вступу заявив:

— Здається, сер Артур просто втік. І, гадаю, мені відомо — чому…

Запанувала мовчанка, а потім він знову вигукнув:

— Зрозумійте мене, я потрапив у мерзотне становище: багато хто скаже, що мій вчинок ниций. Я опинився в ролі донощика і плюгавця, хоча, як на мене, лише виконую свій обов’язок.

— А ви будьте суддею, — вагомо відповів отець Бравн. — Отож, у чому ваш обов’язок?

— Непривабливість моєї ролі в тому, що я вимушений наговорити на свого суперника, причому суперника щасливого, — гірко промовив молодий чоловік. — Однак у мене немає виходу. Ви запитали про причини зникнення Водрі. Я достеменно переконаний, що ця причина — в Делмоні.

— Чи не хочете ви сказати, — запитав священик холоднокровно, — що сера Артура вбив Делмон?

— Та ні! — несподівано гаряче вигукнув Сміт. — Ні і ще раз ні! В жодному разі! Хай що б він не вчинив, та все ж він не вбивця. Кращого алібі, як у нього, годі придумати: його свідок — людина, яка його ненавидить. Чи мені присягатися в любові до Делмона, та я мушу заявити на будь-якому суді, що вчора він просто не міг нічого зробити із старим. Ми були з ним разом весь день; у селі він купив сигарети, тут їх курив та читав у бібліотеці — і більше нічого. Гадаю, він таки злочинець, але Водрі він не вбивав. Я навіть більше скажу: саме тому, що Делмон злочинець, він не вбивав Водрі.

— Так, — терпляче сказав священик, — і що ж це означає?

— Бачте, — відповідав секретар, — його злочин зовсім інший. А для успіху необхідно, щоб Водрі був живий.

— Розумію… — задумливо мовив отець Бравн.

— Сибілу Грей я знаю добре, і її характер відіграє в цій історії важливу роль. Це натура ніжна — і благородна, і чутлива. Вона належить до тих неймовірно сумлінних людей, у яких не виробляється захисної звички або рятівного здорового глузду. Вона майже до безумства чутлива й водночас геть позбавлена егоїзму. Життя у неї склалося незвично: вона залишилася буквально без копійки, як підкидьок, сер Артур узяв її до себе і ревно про неї піклувався, що дивувало багатьох, тому що це, щиро кажучи, на нього не подібне. Однак напередодні її сімнадцятиліття все з’ясувалося, і вона була приголомшена: опікун зробив їй пропозицію. Далі діється найнезвичайніше в цій історії. Сибілі стало звідкись відомо (гадаю — від старого Ебота), що сер Артур в роки своєї бурхливої молодости скоїв злочин або принаймні дуже непристойний вчинок, через який у нього були великі неприємності. Що там було — не знаю. Але для дівчини в ніжному, чутливому віці це перетворилося на жахіття: благодійник в її очах перетворився на чудовисько, в будь-якому разі, до тої міри, що не могло бути й мови про близькі стосунки, зокрема такі, як шлюб. Те, як вона відповіла, до неймовірности їй притаманне. З безпорадним страхом — і героїчною безстрашністю — вона сама, тремтливими губами, сказала всю правду. Сибіла визнала, що її відраза до нього, можливо, хвороблива; вона зізналася в цьому немовби в прихованому безумстві. Та, на її здивування і полегшення, він сприйняв відмову спокійно та гречно і більше, мабуть, до цієї теми не повертався. А наступні події ще більше переконали її у великодушності старого опікуна.

У її самотнє життя увійшов ще один, такий же самотній чоловік. Він час від часу оселявся відлюдником на острові вище по річці і, можливо, привернув її увагу цією таємничістю, хоч, звісно, він і без того доволі привабливий: чоловік вихований та дотепний, однак дуже

1 ... 26 27 28 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркало судді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дзеркало судді"