Читати книгу - "Сторітелінг для очей, вух і серця"

Скажімо, я відчуваю гостру потребу піти у спортзал. Це не просто примха — від цього має залежати щось дуже важливе, скажімо, здоров’я. З цього виходить моє прагнення — бути здоровим, щоб бути щасливим. Але мій ворог — лінь і ненормований режим дня. Я вмію знаходити для всього відмовки, мій мозок просто звик ходити знайомими шляхами, що тягнуться крізь імпульсивні вчинки, соцмережі, серіали, диван і так далі. Я розумію, що мені потрібен детальний план, за яким потрібно не лише придбати абонемент у зал і спортивний одяг, а й протидіяти маневрам мого мозку, який пручатиметься новій звичці займатися спортом.

Я строго дотримуюся плану й витримую перший місяць складної битви з лінню та прокрастинацією. Цей етап часто дає найбільше досвіду та практичної інформації. Одного дня я виходжу зі спортзалу й відчуваю, як моїм тілом шириться легкість і сила. До мене приходить прозріння: «займатися спортом не лише важко, а й дуже приємно». Через рік знайомі бачать мене в новій ситуації: я здоровий, підтягнутий і добре засвоїв, що мої щасливі фотографії у дзеркалі спортзалу набридли навіть мамі.

Приклад, звісно, побутовий, на його місці може бути щось складніше й драматичніше: розлучення з коханою людиною, боротьба з хворобою, втрата бізнесу, порушення прав людини. Або ж навпаки: карколомний успіх, подорож навколо світу, визнання. Найголовніше, щоб людина повністю пережила те, про що має говорити, і не боялася бути чесною.

Не варто навіть намагатися зробити історію ідеальною, у якій усі вчинки правильні. Помилки і провали впізнаються найкраще, адже це те, що всі ми вміємо дуже добре робити з народження. Співзасновник дизайн-бюро Spiilka, арт-директор Володимир Смирнов якось сказав на лекції: «Перш ніж почати ходити, дитина має сто разів упасти, обкакатися і поплакати». Дорослі у багатьох справах теж не надто вирвалися вперед.

Папуга з дідусевим кашлем

Історія Олександра Михеда

Олександр Михед — український письменник і куратор мистецьких проектів. Автор п’яти художніх книжок і двох нонфікшенів. Зокрема Олександр видав «Бачити, щоби бути побаченим»{46}, у якій досліджено вплив реаліті-шоу на суспільство. П’ять тижнів він провів у Канзаському університеті, вивчаючи першоджерела, через які відбудував історію реального ТБ з 1948 року. Також працює над книжкою «“Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід», яка вийде друком у 2020 році у видавництві «Наш формат».

На думку Олександра,

хороша історія говорить через особистий досвід про досвід багатьох. Вона розповідає певний сюжет із повсякденного життя (реального чи вигаданого), який міг би трапитися з будь-ким.

Чужі (свої) сюжети

У дитинстві я щоліта їздив у Чернівці на місяць. Маю величезний сентимент до спогадів про це місто. П’ять-шість років тому, коли був у Чернівцях, я намагався знайти під’їзд, у якому ми жили. Усі речі там геть іншого масштабу, вони вже не такі великі, як були. Часто я не хочу щось пригадувати й до чогось повертатися, щоб не накладати сучасні фільтри на спогади.

Моя мама, професорка літературознавства, переповідала мені не абстрактні казки, а сюжети світової літератури. Я знайомий з персонажами Гоголя, Гомера, Шекспіра з дитинства. Коли мене ведуть у садок, я дізнаюся частину «Ромео та Джульєтти». Увечері дорогою додому слухаю, чим весь цей треш завершиться. І так постійно. Зараз ці герої — старі друзі для мене.

Діти не терплять повторів в історіях, їм постійно хочеться чогось нового. Скажімо, я малим сотню разів слухав про те, як мій батько служив в армії. Але вже в дорослому віці, коли почув цю історію сто перший раз, у мене з’являються почуття до неї — це щось дуже мені знайоме. Хочеться цю історію запам’ятати якомога детальніше, щоб потім нею так само задовбати своїх дітей та онуків. У цьому є якась велика сила життя. Зараз, шукаючи сюжети для власних історій, я розумію, що мені цікаво те, що відбувалося чи могло б відбутися насправді.

Наприклад, жив дід, який захворів на рак горла. Він постійно кашляв. У нього був улюблений папуга в кімнаті, з яким він говорив. Згодом дід помер, його поховали, а коли сім’я повернулася додому, почула з дідової кімнати кахикання. Онука зайшла туди і зрозуміла, що кашляє папуга, відтворюючи дідусевий голос. Це історія про травматичний досвід переживання втрати, а ще про злам реальності, коли те, що відбувалося насправді, гостріше за будь-які вигадки.

Також варто розуміти, що часто перші історії про нас розповідають нам близькі. Це навіть не наші спогади, тож і ми там можемо не бути собою. Але це оптика, через яку можна детальніше роздивитися себе, якщо поставитися до цього свідомо. Пам’ять для мене не лише про помилки, а й про вдячність тим, хто щось про мене розповів чи знає.

Тут і зараз

Мене вражає мій батько, у нього хист бачити тяглість історії. Він теж професор літературознавства. Наприклад, ми йдемо з ним по рідному Ніжину, заходимо в магазин комп’ютерної техніки, там сидить хлопець, якому за тридцять. Тато, здавалося б, просто говорить з ним, але коли ми виходимо, він уже бачить масштабну картинку цієї людини: хто його батьки і які сімейні історії стоять за тим, де цей хлопець тепер. Він сприймає тут-і-зараз крізь призму часу та досвіду. Для мене це поки недосяжний рівень глибини.

Хоча я завжди намагаюся чітко фіксувати, що привело мене до певної події. Пригадую свою подорож Європою під час фестивалю «Місяць авторських читань» 2015 року. Я їхав другим від України, одразу після Оксани Забужко. Я провів п’ять днів у різних часових поясах, постійно переводив годинник. Кошице, Брно, Острава, Вроцлав, Львів. Щовечора — нова країна, нове місто, нові люди, які бачили мене вперше та, ймовірно, востаннє. Щоразу — новий модератор, який по-різному намагався розкрити мене. Це був постійний пошук історій, через які можна було б пояснити, хто я і звідки. Я починав з розповіді про те, чому мені важливо розуміти, де я перебуваю тут і