Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Аж раптом щось почула й застигла неподалік від голови прірводемона, чиї очиська оскліли. З туші струминками диму здіймалися спрени — ті самі, що й допіру, але… відлітаючи? Шаллан піднесла сферу ближче.

З пащі чудовиська стирчала нижня половина Каладінового тіла. Всемогутній, що над нами! Дівчина охнула й, кинувшись до охоронця, натужно спробувала витягти його з пащі. Але щелепи були зімкнуті, тож їй довелося прикликати Зброю й відрізати кілька жувал.

— Каладіне? — нервово спитала вона, зазираючи в пащу прірводемона з того боку, де щойно видалила жувало.

— Гов, — долинув звідти кволий голос.

Живий!

— Тримайся! — крикнула Шаллан.

І заходилася рубати голову монстра (але обережно — остерігаючись ударяти надто близько до Каладіна). Звідти, забризкуючи їй руки, фонтаном забила фіолетова сукровиця, ширячи запах вологої плісняви.

— Мені якось аж ніяково… — бурмотів охоронець.

— Ти живий! Облиш нарікати, — відказала Шаллан.

Він живий. Прародителю бур! Живий. Коли вони повернуться, треба буде спалити цілу хуру подячних молитов.

— Ну тут і смердить, — кволо озвався Каладін. — Майже так само, як від декого поряд мене…

— Радій уже з того, — парирувала Шаллан, не припиняючи орудувати Сколкозбройцем, — що в мене тут екземпляр прірводемона в близькому до ідеального стані — тільки й того, що мертвий — але я не вивчаю, а пошкоджую його, щоб дехто міг вилізти.

— Моя вдячність безмежна.

— Як ти взагалі туди потрапив? — спитала Шаллан, з огидним звуком підважуючи шматок карапакса й відкидаючи його осторонь.

— Провів випад у піднебіння, щоб дістати до мозку, — пояснив Каладін. — Бо інакше цю погань було не вколошкати.

Дівчина нахилилася, сягнула рукою в прорізану діромаху й не без зусиль — і невеличких надрізів на передніх жувалах — таки допомогла Каладінові звільнитися з пащі. Залитий іхором і кров’ю та блідий з лиця — мабуть, від крововтрати — той мав вигляд, наче встав із мертвих.

— Буря забирай… — шепнула дівчина, коли він ліг на кам’янисте дно.

— Перев’яжіть мені ногу, — кволим голосом попросив Каладін. — Решта тіла начебто в порядку. Нічого, заживе, як на сокирогончаку…

Та глянула на місиво, яке було в нього замість ноги, і здригнулася. Достоту як… як… у Балата…

Нескоро він ступить на цю ногу. «Ох, Прародителю бур!» — подумала Шаллан, відрізаючи поділ сукні нижче колін і туго перев’язуючи нижню кінцівку — достоту так, як інструктував пацієнт. Каладін гадав, що накладати джгут нема потреби, і дівчина не стала з ним сперечатися — адже він, певне, перев’язав куди більше ран, ніж вона.

Відрізавши правого рукава, Шаллан перебинтувала йому ще й ушкоджений бік — де прірводемон почав перекушувати його навпіл — а відтак осіла поряд капітана, відчуваючи змору. Їй було зимно, бо тепер рука та литки зосталися незахищені від придонного холоду.

Лежачи в проваллі, охоронець глибоко зітхнув і, не розплющуючи очей, прошепотів:

— До великобурі дві години.

Шаллан глянула на небо й побачила, що вже майже стемніло.

— Коли так, ми переможці, але нам усе одно кінець, еге ж? — шепнула дівчина.

— Це начебто нечесно, — мовив Каладін і, застогнавши, звівся в положення сидячи.

— Хіба тобі можна…

— От іще! Мені завдавали й куди гірших ран.

Супутниця звела брову, а той розплющив очі, у яких стояв туман.

— Ні, справді, — підтвердив капітан. — Це не просто солдатська бравада.

— Аж таких серйозних? І як часто?

— Двічі, — зізнався той, окидаючи поглядом тушу чудовиська. — Але ми таки вбили цього прірводемона.

— Так, і це сумно, бо він був справжній красень… — відказала зажурена дівчина.

— Еге, був би кращий, та нема куди — цей прірводемон намагався мене зжерти!

— Як на мене, не «намагався», а зжер, — зауважила Шаллан.

— Дурниці, — заперечив Каладін. — Він не зміг мене проковтнути — тож це не рахується.

І простягнув до неї руку, наче просячи, щоб вона допомогла йому підвестися.

— Хочеш спробувати розходити ногу?

— А ви гадали, я лежатиму в проваллі, доки мене не затопить дощівка?

— Ні, але… — Дівчина підвела очі. Навіть повалений набік, прірводемон був величезний — і мав футів із двадцять заввишки. — А що, як ми заліземо на нього і спробуємо видряпатися стінкою на плато нагорі?

Що далі на захід, то мілкішими ставали провалля.

Каладін і собі подивився.

— Шаллан, там дертися ще добрих вісімдесят футів. Та й що ми зробимо, вибравшись на плато? Ураган понесе нас казна-куди…

— Ми могли б принаймні пошукати сяке-таке укриття… Буря забирай! Невже все зовсім безнадійно?

Раптом — от дивина! — капітан схилив голову набік і сказав:

— Можливо.

— Тільки «можливо»?

— Укриття… Ви маєте Сколкозбройця…

— І що? — не зрозуміла Шаллан. — Буряну стіну не візьме навіть він.

— Стіну ні, а от стінку — цілком.

Й охоронець вказав очима на прямовисне провалля.

У дівчини перехопило подих.

— Ми зможемо вирізати собі сховище — як «нори» в розвідників!

— Хіба що ген у вишині. Бачите онде «ватерлінію»? Якщо ми зможемо залізти вище…

Тож дертися таки доведеться. Не до самої звуженої горловини провалля — але підйом нітрішки не обіцяв стати легшим. Та й часу на нього було зовсім обмаль.

Але це давало шанс.

— Зайнятися цим доведеться вам, — промовив Каладін. — Бо зі сторонньою допомогою я, бува, зможу стояти — але дертися нагору, водночас орудуючи Сколкозбройцем…

— Добре, — погодилася Шаллан і, глибоко вдихнувши, підвелася. — Гаразд.

Спочатку вона побралася по спині прірводемона. Видиратися гладеньким карапаксом було важко, зате між пластинами було куди поставити ногу. А щойно опинившись там, глянула вгору, на «ватерлінію». Тепер та була розташована куди вище, ніж здавалося знизу.

— Виріжте приступки, за які можна схопитися, — гукнув Каладін.

І то правда. Вона все забувала про Зброю. Не хотіла про неї згадувати…

Ні. Не зараз. Прикликавши Сколкозбройця, Шаллан висікла в стінці низку довгастих уступів. Зрізана порода летіла донизу, відскакуючи від карапакса, а дівчина, заправивши волосся за вуха і присвічуючи тьмяною сферою, проробляла в стінці щось на кшталт драбини — серію приступок.

А відтак почала видиратися ними. Ставши на нижню й тримаючись за останню, прикликала меча і спробувала вирізати уступ іще вище, але Сколкозброєць — ухопи його буря! — був довжелезний.

Не встигла дівчина про це подумати, як той слухняно зсівся в руці, зробившись набагато коротшим — власне, як великий ніж.

«Дякую», — подумала господарка, вирізаючи в породі наступну приступку.

І так — уступ за уступом — бралася вгору. Це була потогінна робота, і їй періодично доводилося спускатися, щоб дати рукам відпочинок. Але зрештою Шаллан вибралася саме туди, куди й сподівалася — одразу над «ватерлінію» — й, незграбно повиснувши, заходилася вирубувати фрагменти породи з таким розрахунком, щоб ті, відпадаючи, не дали їй по голові.

Каменепад барабанив по панциру мертвого прірводемона.

— У вас чудово виходить! — гукнув Каладін. — Так тримати!

— Відколи це ти став таким живчиком? — огризнулася та.

— Рівно відтоді, як гадав, що загинув — аж раптом виявився живим.

— Коли так, нагадуй мені час від часу,