Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Це нове відкриття й удруге пережиті подробиці смішних сцен пригнобили його. Правда, все те робилося щиро, навіть із муками, але в спогадах воно набрало іншого характеру; ті безглузді зітхання, раптові зриви в настрої, дикі нетактовні вихватки проти самого себе, — все це пасувало шістнадцятирічному хлопцеві, вперше закоханому, і аж ніяк не Радивонові, що мав моральне завдання оминати свою особу й прилучатися з усією твердістю й відповідальністю, яку поклала на нього нова історія, лише до того, що мало цілі загально-неминучі — громадські.

Але не тільки минуле, вже безповоротно зроблене, а й майбутнє цієї прикрої події з особистого життя Радивона було невиразне, не застережене від якихось експансивних форм, що потім дадуть йому досвід і сором, такий самий, як згадка про вбиральню примадонни, де він пробув кілька хвилин під допитливим поглядом акторської богеми.

Найскладніше для нього питання — його невроз, його останні вчинки, що далеко відходили від меж нормальних вчинків людини його віку, — були розв’язані: він закоханий; та що робити далі — він не знав. Справді, становище його було безпорадне; Катерина належала до іншої верстви, він не знав її психології, не знав її намірів і, головне, не міг передбачити кінця своїм поневірянням, так само, як і не знав, для чого й кому було потрібне його кохання до оперетової примадонни.

В одному він собі признався: збудження тривоги в його єстві дало йому радість, що інколи притамовувала навіть сором, розпач і всі сумніви, які йшли від тієї ж тривоги. Романтика охопила і його спокійне загартоване серце. Він інколи пробуджувався від мук, від важкої роботи й думав: стривай, чого мені бринить серце, що в мене доброго, чого я сподіваюся сьогодні чогось такого ніжного, як весняний вечір, коли без причини, раптом, здіймаються груди і за плечима ніби виростають крила? І перед очима вставала Катерина, сама Катерина, без Олени, синів, без будь-яких думок, без розпачу, ніби він сьогодні тільки народився й уперше побачив блакитну далечінь, що манила з вікна його хати й обіцяла за довгий вік показати багато нового й хорошого. Тоді він переставав думати і, як кожна людина, віддавався уяві. Йому здавалося, що він десь ходить по луках із отією — як назвати, хто вона? — русявою дівчиною й п'яніє від млосних запахів літа. Будучина танцює йому інтимним загадковим метеликом, а життя таке прекрасне, що жити його, пережити і знову почати! Безперечно, всі такі щасливі, як він, принаймні мусять бути щасливими включно до худорлявого коника, що вирвався з-під ніг і плигнув на зелених крильцях уперед, у ту блакитну далечінь.

Такі хвилини уяви, сонячні, дитячі, позбавлені будь-якої теорії, класової свідомості, без якої Радивон не підходив ні до одної думки, давали йому радість, будили енергію, підмолоджували м'язи й інстинктом надолужали відчути, що будучина велика, безкінечна й неосяжна у своїй величності.

Але раптом поверталися сумніви:

«Це прекрасно! А тепер як бути? Що робити завтра, сьогодні?.. Адже й радість покладає якісь обов'язки!»

І Радивон почав шукати відповіді на ці строгі питання.

Спочатку він звернувся до літератури й перечитав увесь матеріал із нового побуту, але ніде нічого не знайшов такого, що б могло йому хоч підказати, як бути в такому випадку, коли Радивон Саран, голова міської ради, закохався в оперетову примадонну. Він згадав, що торік, коли він був у будинкові відпочинку, йому попалися під руки книжки Блакитного; з нудьги він прочитав новелету, як один хороший партієць звернувся до секретаря осередку з подібним запитанням і як той секретар розвів руками над притичиною. Цікаво, одначе, знати, що зараз сказав би той секретар, і чого так довго не відповідають йому з окружкому?

Потім він обережно пробував дізнатися дещо в своїх товаришів, але й товариші не допомогли; вони то не знали, то відмовчувались, то сміялись і з легковажними натяками відсилали до якоїсь Баськи, що була вельми досвідчена в подібних справах.

І кристалізувалось враження, близьке до істини, ніби на той час суспільство соромилось того слова «кохання» й викинуло його з життєвого вжитку, надавши право кожному розв’язувати самому такі дрібні, інтимні й навіть сороміцькі речі.

Радивон був частка того суспільства. Він так само соромився відкритись кому прямо й пораятись, хоч би так просто й щиро, наче то йшла річ про кір, на який недавно хворіли його Максим та Ларивон. А тим часом його наміри, його єство були повні суперечностей; він не уявляв, як треба інтимні сполохи, що одвідали йому груди, обернути в розмірене, точне життя. Розгублений, він тільки згадував, що тоді, в театрі, він помилився, коли сказав собі, що кохання — то річ пуста, гідна лише комсомольської легковажності.

Нарешті він ухвалив звернутися по раду до Олени. Це був товариш, який не висміє його, не засоромить якоюсь мораллю, а щиро поставиться до нього й пригріє його біль. Правда, вона мало розуміла його, майже зовсім не розуміла, та зате його лихо вона вважала за своє й охоче, віддано підставляла свої змучені груди, щоб прийняти на себе частку його мук.

Але саме тоді приспіла думка, що, власне, Олена і є якийсь найбільший чинник у цій плутанині і що він не може оминути його, не поранивши свого найближчого товариша. Він облишив свою ухвалу й щовечора, йдучи до Катерини, продовжував брехати, сподіваючись, що, може, завтра чи позавтра щось стороннє, несподіване розрубає грубий вузол його переживань, припинить його брехню і справить його на правильну думку.