Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Адолін скривився, проте виконав наказ без нарікань.

* * *

Далінар закліпав очима, озираючись довкола. Він стояв біля зубчастих бійниць фортеці, єдина стіна якої, складена з темно-червоних кам’яних брил, була обривиста й прямовисна. Її звели довкола розколини з підвітряного боку високої скельної формації, що виходила на кам’янисте пустище, і вона нагадувала мокрий листок, що пристав до тріщини у валуні.

«Ці видіння здаються такими реальними», — подумав князь, окидаючи поглядом спис, який стискав у руці, а тоді й своє старовинне вбрання: матер’яну спідницю та шкіряний жилет. Складно було не забути, що насправді він сидів у кріслі з прив’язаними руками. Мотузки не врізалися в тіло, а великобуря не гуркотала над вухом.

Далінар подумував перечекати видіння, ні у що не втручаючись. Коли це все просто химера, то навіщо брати в ній участь? Та все ж він до кінця не вірив, не міг остаточно повірити, що ці галюцинації — виплід його власної уяви. І рішення зректися влади на користь Адоліна було продиктоване саме такими сумнівами. Невже він збожеволів? Не відрізняє марення від яви? Отже, він, щонайменше, більше не може собі довіряти. А той, хто не відрізняє дійсності від сну, повинен скласти з себе владні повноваження та як слід в усьому розібратися.

Так чи інак, а Далінар відчував, що повинен проживати ці видіння, а не ховатися від них. Якась частина його єства все ще плекала продиктовану відчаєм надію знайти певне пояснення, перш ніж він офіційно зречеться влади. Князь не дозволяв їй забагато брати на себе: чоловік повинен чинити правильно. Але він міг пристати от на що: сприймати свої галюцинації як реальність, доки все одно ставав їхнім заручником. Якщо в них і крилися таємниці, то дізнатись про них можна було, лише погодившись грати за правилами.

Він озирнувся довкола. Що показують йому цього разу — і чому? Наконечник його ратища був із доброї сталі, але шолом скидався на бронзовий. В одного з шести вояків, котрі стояли з ним біля бійниць, нагрудник теж був із бронзи. Ще двоє були вбрані в невміло залатані шкіряні мундири — продірявлені й зашиті широкими стібками.

Усі вони не знали, чим зайнятися, і ліниво позирали зі стіни. «Ми стоїмо на чатах», — збагнув Далінар. Ця скельна формація розташовувалась на краю неозорої рівнини — ідеальне місце для фортеці. Жодна армія не підступиться без того, щоб її помітили задовго до наближення.

Повітря було настільки холодне, що в затінених куточках камінь покрився кіркою льоду. Сонце світило, але не гріло, і така погода пояснювала відсутність трави: її билинки поховалися по нірках в очікуванні на весняне тепло.

Далінар щільніше закутався в плащ, спонукавши одного з товаришів зробити те саме.

— А бодай цій холоднечі буря! — пробурчав той чоловік. — Скільки ж іще її терпіти? Уже вісім тижнів морозить.

Вісім тижнів? Сорок зимових днів підряд? Таке нечасто траплялося. Попри холод, решта троє дозорців займалися чим завгодно, крім несення варти. Один навіть куняв.

— Ану, не втрачати пильності, — гримнув на них Далінар.

Усі троє звернули на нього погляди — навіть сплюх спросоння закліпав очима — і, здавалося, не повірили власним вухам. А один із них, високий і рудоволосий, насупився:

— Ліфе, чи від тебе я це чую?

Далінар прикусив язика. За кого вони його мали?

У морозному повітрі його віддих клубочився парою, а ззаду долинав дзенькіт металу — то біля горнів і ковадл кипіла робота. Браму фортеці тримали зачиненою, а на баштах зліва та справа чергували лучники. Час був воєнний, не інакше. Але стояти на чатах — завжди марудна справа. Треба бути добре навченим бійцем, щоб не втрачати пильності впродовж нескінченних годин. Можливо, саме тому сюди й прислали аж стільки солдатів: там, де не було впевненості в якості дозорців, доводилося брати кількістю.

Але він мав одну перевагу. У своїх видіннях Далінар ніколи не бачив картин безтурботного миру — його завжди кидали в часи змін і чвар. У переламні моменти історії. Тож попри те, що, крім нього, варту несла не одна дюжина очей, він перший помітив чиєсь наближення.

— Дивіться! — гукнув князь, звішуючись через край шорсткої зубчастої стіни. — Що то таке?

Рудоволосий прикрив очі дашком піднятої долоні.

— Нічого. Просто тінь.

— Ні, воно рухається, — заперечив хтось із решти. — Здається мені, що то військо на марші.

Далінарове серце глухо закалатало в очікуванні, коли рудоволосий ударив на сполох. Лучники кинулися до бійниць, на ходу натягуючи тятиви. На червонуватий плац унизу висипали солдати. Усе тут було побудоване з того ж червонястого каменю, і Далінар зауважив, як один із бійців назвав це місце «Жарокам’яною цитаделлю». Він ніколи не чув про таку.

З фортеці галопом висипали верхівці-розвідники. Чому ніхто й досі не вислав роз’їздів?

— Це, напевно, загін територіальної оборони, — пробурмотів один із солдатів. — Не повірю, щоби ворог прорвався крізь наші ряди. Не тоді, коли в бій пішли Променисті…

Променисті? Далінар підступив ближче й нашорошив вуха, але солдат хмуро зиркнув на нього та відвернувся. Ким би не був тут князь, інші не надто на нього зважали.

Ця цитадель, очевидно, розміщувалась за лінією передової та слугувала укріпленням, підготованим на випадок відходу. Тож військо, що підступало, мало виявитися дружнім, бо інакше це означало б, що ворог прорвав оборону та вислав авангардні загони для її облоги. Тутешній гарнізон, таким чином, залишався в резерві, чим, імовірно, і пояснювалося те, що з кіньми в них було не густо. Але роз’їзди все ж мали би патрулювати.

Коли розвідники нарешті примчали назад, вимахуючи білими прапорами, Далінар кинув погляд на товаришів, і з того, як вони заспокоїлися, зрозумів, що його здогади підтвердилися. Біле вказувало на друзів. Та невже його послали б сюди, якби все було настільки просто? Якщо це й справді лише виплід його уяви, то чому такий нудний і нецікавий — раніше все бувало навпаки?

— Ми повинні пильнувати, чи нема тут якоїсь пастки, — сказав Далінар. — З’ясуйте котрийсь, що саме бачили ці розвідники. Вони розгледіли лише знамена чи роздивилися колону зблизька?

Решта солдатів — а з ними й декотрі з лучників, яких тепер аж кишіло біля бійниць, — якось дивно зиркнули на нього. Князь вилаявся собі під ніс і знову глянув удаль — на ледве видиме військо, що наближалося. Його мозок свердлило лихе передчуття. Не звертаючи уваги на