Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Шин досяг виходу, а люди позад нього падали додолу з палаючими очима. Просто знадвору поміж жменьки останніх охоронців щодуху біг король. Забачивши Сета, він скрикнув та обернувся, а тоді здійняв щит-напівсколок.

Запетлявши між охоронців, Сет двічі вдарив по ньому, рознісши на друзки, чим змусив короля позадкувати. Правитель спіткнувся й зронив Сколкозбройця, який умить перетворився на імлу.

Сет підскочив і спрямував себе додолу силою двох Простих викидів. І приземлився просто на монарха: його зросла вага зламала тому руку й пришпилила до землі. Принагідно Сет різонув лезом отетерілих солдатів, котрі валилися долі, не відчуваючи під собою знеживлених ніг.

Нарешті шин заніс меча над головою й опустив погляд на короля.

— Хто ти? — прошепотів той, і в його очах виступили сльози болю.

— Смерть, — відказав Сет і сторчма ввігнав Сколкозбройця тому в обличчя з такою силою, що меч встромився в камінь під ним.

Частина четверта

Бурі осявають

Далінар / Каладін / Адолін / Навані

52

Гостинець до сонця

«Я стою над братовим тілом. І плачу. Це його кров чи моя? Що ми накоїли?» — записано веванева, 1173 зі слів безробітного матроса-ведена за 107 секунд до того, як він помер.

— Батьку, — сказав Адолін, походжаючи по Далінаровій вітальні, — це божевілля.

— От і добре, — сухо відповів той, — оскільки, судячи з усього, я й сам несповна розуму.

— Я ніколи не стверджував, ніби ти ненормальний.

— А мені здається, було діло, — втрутився Ренарін.

Княжич зиркнув на брата. Той затримався біля каміна, оглядаючи новий фабріал, який встановили там усього кілька днів тому. Заряджений рубін, вмонтований у металевий корпус, світився м’яким сяйвом, розливаючи приємне тепло. Він був зручний у користуванні, та все ж Адоліну здавалося збоченням, що в каміні не потріскував вогонь.

Крім них трьох, котрі чекали початку прогнозованої на той день великобурі, у вітальні нікого не було. Минув тиждень, відколи батько повідомив синів про свій намір зректися князівської влади.

Далінар зі стоїчним виглядом сидів в одному з просторих крісел із високими спинками, зчепивши руки в замок. Дякувати Вісникам, у таборах ще не знали про його рішення, але він хотів уже найближчим часом оголосити про нього. Цілком можливо, що навіть на бенкеті того вечора.

— Що ж, гаразд, — здався Адолін. — Можливо, я щось таке й казав. Але ж не всерйоз. Принаймні я зовсім не хотів, щоб мої слова так вплинули на тебе.

— Сину, ми все обговорили ще тиждень тому, — спокійно мовив Далінар.

— Атож, і ти обіцяв подумати про своє рішення!

— Я так і зробив, і моя рішучість анітрохи не згасла.

Адолін усе ще не знаходив собі місця. А Ренарін, випроставшись, стояв і дивився, як той проходить повз нього. «Ну й дурень я, — подумав старший із братів. — Звичайно ж, батько — з тих, хто саме так і поведеться. Я мав би передбачити це».

— Послухай, — умовляв він Далінара. — Наявність деяких проблем — іще не привід для престолозречення.

— Адоліне, наші вороги обернуть мою слабкість проти нас. Та що там, ти й сам гадаєш, ніби вони вже зараз зайняті цим. І якщо я не передам тобі влади негайно, усе може значно погіршати.

— Але я не хочу бути великим князем, — нарікав той. — Принаймні поки що.

— Правитель рідко коли має змогу зважати на свої бажання, сину. Хоча, боюся, дуже мало хто з алетійської еліти усвідомлює цей факт.

— А що буде з тобою? — з болем запитав Адолін. Він зупинився й глянув на батька.

Далінар залишався на диво непохитним — навіть коли ось так сидів, розмірковуючи над власним безумством. Руки зчеплені в замок, скроні припорошені сивиною, тіло затягнуте в цупкий блакитний однострій і темно-синій — кольору Холінів — сюртук. Великі загрубілі руки, а на обличчі — рішучість. Князь прийняв рішення й дотримувався його, не знаючи вагань і сумнівів.

При своєму розумі чи ні, а він був потрібен Алеткару. А натомість Адолін — у своїй похапливості — зробив те, чого ніколи не вдавалося жодному воїнові на полі битви: звалив Далінара Холіна з ніг і змусив рятуватися втечею.

«Ох, Прародителю бур, — подумав син, і його шлунок cкрутило від болю. — Джезерезе, Келеку й Іші, Вісники на небесах, допоможіть мені якось виправити це. Благаю».

— Я повернуся в Алеткар, — відповів батько. — Хоча мене й нудить від думки про те, щоб позбавити нашу армію Сколкозбройного. Хіба що… але ні, я не можу віддати їх.

— Звісно, ні! — жахнувся Адолін.

Щоби Сколкозбройний та віддав свої Сколки? Такого практично ніколи не траплялося — хіба що той ставав аж надто кволий і немічний та не міг користуватися ними.

Далінар кивнув.

— Мене давно хвилювало, що наша батьківщина в небезпеці, оскільки кожний Сколкозбройний зараз тут, на Розколотих рівнинах. Що ж, можливо, ця зміна вітру й на краще. Я повернуся в Холінар, допомагатиму королеві й прислужуся, чим зможу, відбиваючи прикордонні наскоки. І може, усвідомлення того, що їм протистоятиме боєць у повному Сколкоспорядженні, відіб’є у веденів і решійців охоту зазіхати на чуже.

— Можливо, — погодився Адолін. — Але цілком можливо й те, що вони підуть на загострення конфлікту та почнуть посилати в набіги власних Сколкозбройних.

Це, здавалося, занепокоїло батька. Джа Кевед був єдиним королівством в усьому Рошарі, яке володіло настільки істотною кількістю Сколків, що майже не поступалося за цим показником самому Алеткару. Неприхованих конфліктів між ними не траплялося впродовж багатьох століть. Алеткар потерпав від роздробленості, але й у Джа Кеведі справи були не кращі. Та якби ці два королівства вступили в збройне протистояння, спалахнула б війна, якої не бачили від часів Ієрократії.

Знадвору загуркотів далекий грім, й Адолін різко обернувся до Далінара. Той так само сидів у кріслі й дивився на захід — у напрямку, протилежному бурі.

— Продовжимо цю дискусію пізніше, — сказав батько. — А поки що прив’яжіть