Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

– Я їй пропонував життя. Будинок, сім'ю, якщо вона захоче – майбутнє. А ти думав про це?

– Так далеко я ще не думав.

– А, що ж тоді ти їй запропонуєш? Крім убогого Ханоя.

– Гей! – Обурився Ханой.

– Я все одно ні про що не шкодую, це безглуздо.

Між ними з'явилася стіна задовго до того, як Сатану кинули сюди. Зараз це відчувалося ще сильніше.

– Я прийшов тебе відвідати, тому що більше ми не зможемо бачитися. Не запитуй, чим я буду зайнятий.

– Чи готова вона йти з тобою до краю – і по за край?

– Навіть, якщо вона не готова, я готовий йти за нею хоч на край світу.

Сатана повернув голову і подивився на Ханоя. Його очі були порожніми. Це не був погляд ненависті, погляд злості або гніву. Цей погляд дивився наскрізь.

– Я вб'ю тебе, якщо з нею щось трапиться. – Голос полоненого прозвучав голосно і чітко. Ханой, почувши ці слова, став ще серйозніший.

– Якщо не зможеш стримати обіцянку, не давай її. Вона прекрасно знає, що я за неї віддам своє життя.

– Тепер нам нема чого доводити один одному. – Сатана знову опустив свій погляд на підлогу тюремної камери.

– Але пройшло стільки часу.

– Знаю. Адже я все одно згадую про неї щодня.

– Ти був так сильно закоханий в неї?

– Вона була єдиною жінкою, яку я дійсно полюбив.

Сатана втратив все, а Ханой це придбав. Він знаходився у в'язниці, тоді як його друг був на волі. Варто було Сатані полюбити, Ханой і це відняв. Ануш зробила свій вибір, і Сатана його визнав, але біль він прийняти не міг.

– А чому ти з нею не одружився? – Продовжував Ханой.

– Гадаю, в нашій ситуації не можна говорити про велику любов.

– Коли втрачаєш людину назавжди, розумієш, що ти готовий пробачити їй все.

– Їй готовий пробачити, собі ні. Я пам'ятаю, як вдарив її. Чоловік ніколи не повинен бити жінку або дитину, нікого, хто слабше його. – Сатана шкодував.

– Нічого не залишилося від минулого життя.

– Залишилося в моїй думці. Той день я ніколи не зможу забути.

– В цьому житті треба відповідати за кожен свій вчинок.

– Якщо ти хочеш щось попросити – попроси. Навіщо ти сюди прийшов?

– Я більше не укладатиму з тобою угод. – Спокійно відповів Ханой. Сатана встав і підійшов до грат, взявшись за них руками.

– Ти впевнений, що правильно вчиняєш? – Запитав він Ханоя.

– Я не прощаю, я прощаюся.

– Я знаю, що це через мене, і мені з цим жити. Мені твого пробачення не потрібно. Вона завжди була чужа, і тільки її тіло вночі мені належало. – Сатана говорив так, щоб ранити Ханоя.

– Я не зміг, як ти, адже не вмію брехати.

– Я це запам'ятаю. – Продовжував колоти Ханоя Сатана. – Куди ви підете?

– В майбутнє. – Вирвалося у Ханоя.

– В це важко повірити. Куди ви зібралися?

– Назад. – Ханой відвернувся і тепер Сатана міг дивитися в спину своєму колишньому другу. – Прощавай мій друг, ми повертаємося. Ми йдемо з Підземного Світу.

– Вона скоро помре. – Зупинив його Сатана – Я це знаю, я був її лікарем.

Ханой стояв не обертаючись.

– Що мені треба знати?

– Вона хвора. Вам не можна бігти. Точніше їй не можна, інакше ці слова будуть вже про мертву жінку. Вона жива – тільки у Підземному Світі.

Сатана протягнув через грати свою флягу.

– Візьми. Без неї вона помре. На тебе мені наплювати, але Ануш…

Ханой взяв флягу і сховав її в кишеню.

– Щоб не сталося, завжди розраховуй тільки на себе. Ти недостатньо сильний, щоб вистояти шторм, тому я допомагаю тобі врятувати її.

Це було останнє, що почув Ханой перед тим, як покинути Підземний Світ. Момент, коли Сатана дав Ханою флягу сильно запам’ятався в голові Дітара. Швидше за все, вона містила в собі воду з джерела безсмертя, яке він знайшов під час своєї подорожі.

– Не даремно ж він сидить у в'язниці. – Подумав Дітар. – Все ж джерело реальне, і Сатана знає, де воно.

Ханой покинув Підземний Світ і знайшов Ануш. Вони заснували Братство, Монастир Агарія на тому місці, де ченці відкопали засипану після катаклізмів бібліотеку "Шамбалу". Агарта – Підземний Світ, а Шамбала – надземний. Це дві складові одного цілого. Народ Ануш – цигани, знали першу мову ватанаан і переводили книги із Шамбали для бібліотеки Братства. Цар Світу доручив Ханою знайти бібліотеку і дізнатися, як користуватися невідомим артефактом – Тризубцем, який був знайдений на місці будівництва храму Сонця в Асгарді.

Через роки в Ханоя і Ануш з'явилася донька. Її назвали Молитва, і вони вдвох час від часу пили з фляги, в якій був еліксир безсмертя. Але, як тільки еліксир закінчився – вони померли. І тоді Ханой здогадався, що у флязі була отрута. Отрута, яка викликає звикання настільки, що, переставши його вживати – ти помираєш.

Сатана знайшов джерело безсмертя, але його таємницю не видав. Замість цього він помстився своєму другу. Ханой кинув Братство і відправився назад в Підземний Світ, зробивши Панадія Главою Братства. В нього був тільки один підозрюваний – Сатанаель. Біля входу в Підземний Світ, в цій печері, він зустрів збіглих в'язнів, які виносили золото і скарби, з корабля "Ковчег". Вони йому і розповіли, що коли Сатана відправився з викупом, через підземне море до ящерів, він уклав з ними договір.

Договір, що він віддасть весь Підземний Світ – ящерам, і люди підуть з Агарти. Зараз у Підземному Світі йде війна з ящерами, і Цареві Світу потрібна допомога. Він розраховував, що Ханой зможе зрозуміти призначення Тризубця, але він так і не дізнався цього. Для нього це залишається загадкою.

Обіднє сонце світило яскравіше. Братство влаштувало привал в очікуванні повернення Авраала з ченцями. Бесіда на кораблі тривала дуже довго. Ченці слухали Ханоя і ті, в кого ще були сумніви з приводу правдивості історій Братства, ті, хто до цього моменту вважав це легендами або вигадкою, тепер вже думали по-іншому. Ханой попросив Дітара повернути йому артефакт.

– Пробачте, Ханой, але ви самі хочете володіти Тризубцем?

Як не дивно, навіть це його не зачепило. Все тим самим рівним звучним голосом він відповів:

– Скажіть, якби ви раптом дізналися, що хтось має безперечне право на цей Тризубець і бажає негайно отримати його, ви б його віддали?

– Гадаю, що ні. – Дітару чомусь не хотілося лукавити, і він говорив прямо.

– Тоді ви мене розумієте. – Відповів Ханой.

Це була дитячість, але все ж Дітар заявив:

– Як би то не