Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Це наш єдиний шанс, — відказав Балат і підвівся. — Я їду. Сьогодні вночі, після бурі.

— Але ж батько… — почала Шаллан.

— Батько посилає мене перевірити, що там із нашими селами в східній долині. От я й скажу, наче їду туди, а сам, прихопивши Ейліту, подамся у Веденар — і прямо до великого князя. Старий прибуде туди аж за тиждень — тож доти я скажу своє слово. Одного свідка має вистачити.

— А як же Маліз? — спитала Шаллан.

Вони ж бо домовлялися, що, від’їжджаючи, брат забере в безпечне місце їхню мачуху.

— Не знаю, — відказав той. — Її він не відпустить. Може, коли батько відбуде на аудієнцію до великого князя, у тебе вийде прилаштувати Маліз кудись-інде? Не знаю. Хай там як, а я маю їхати. Сьогодні вночі.

Дівчина підступила до Балата й поклала руку йому на плече.

— Я стомився від страху, — промовив він до сестри. — Стомився від власного боягузтва. Раз Геларан зник і я справді найстарший, то настав час довести це на ділі. Я не збираюся втікати від батька все життя, остерігаючись, що його посіпаки в нас на хвості. А якщо я зроблю, що замислив… то все буде вирішено. Раз і назавжди.

Двері відчинилися.

Попри всі її нарікання на Балатову параною, Шаллан, звереснувши від несподіванки, підскочила не нижче, ніж брат. Але то був усього лише Вікім.

— Побий тебе буря, Вікіме! — гримнув на нього Балат. — Ти міг би принаймні постукати…

— До нас приїхала Ейліта, — випалив Вікім.

— Що?! — Балат кинувся до брата й ухопив його за плечі. — Вона не мала сюди приїжджати! Ми ж домовлялися, що я заберу її з дому…

— Її викликав наш батько, — пояснив Вікім. — Вона щойно прибула сюди разом зі служницею й бесідує з ним у бенкетній залі.

— О, ні, — тільки й видобув Балат і, відштовхнувши брата, вискочив у двері.

Шаллан кинулася за ним, але в проймі спинилася.

— Не нароби дурниць! — гукнула вона вслід старшому братові. — Ми ж домовлялися!

Але той, здавалося, не почув.

— Це може погано скінчитися, — зауважив Вікім.

— Або, навпаки, чудово, — озвався позаду них Юшу, так само розвалившись у кріслі. — Якщо батько дошкулить йому не на жарт, то Балат, бува, перестане скиглити й щось таки зробить.

Вийшовши в коридор, Шаллан відчула, що їй зимно. Цей холод… чи не мороз її продирав? Від паніки — раптової, нестримної і воістину всепоглинної — такої, що не залишає місця ні для чого іншого.

Чогось такого й варто було очікувати. Так вона й знала, що до цього йшлося. Намагання сховатися, намагання втекти… Звісно, що всі їхні спроби були приречені на поразку.

Як свого часу й материні.

Повз неї пробіг Вікім, але сестра крокувала повільно. Не від спокою, а тому, що її так і гнало вперед, тож ідучи повільно, вона відтягувала неминуче.

На сходах Шаллан не стала спускатися до бенкетної зали, а звернула нагору — дещо прихопити.

Це зайняло всього хвилинку, й дівчина невдовзі повернулася, несучи в рукаві «захищеної» лівиці капшука, що його їй колись віддали. Вона спустилася сходами й підійшла до дверей бенкетної зали, під якими, напружено прислухаючись, чекали Юшу з Вікімом.

Брати розступилися перед нею.

За дверима, звісна річ, сварилися.

— Перш ніж так учинити, ти мав поговорити зі мною! — гримнув Балат.

Він стояв перед столом на помості, тримаючи за руку Ейліту.

Батько височів по інший бік столу, на якому стояла недоїдена трапеза.

— Балате, що мені з тобою говорити, коли ти не чуєш, що тобі кажуть?

— Я кохаю її!

— Дитина дитиною, — відказав на це батько. — Дурна дитина, яка не зважає на свій Дім.

«Кепські справи. Кепські-прекепські», — подумала Шаллан. Батько розмовляв украдливим тоном — а саме в такому й бриніла найбільша загроза.

— Гадаєш, я не знаю, що ви домовлялися втекти? — вів далі старий, спираючись руками на стіл і нахиляючись до Балата.

Той сахнувся.

— Звідки?

Шаллан вступила до зали. «Що то таке на підлозі?» — промайнуло в голові, коли дівчина проходила вздовж стіни, прямуючи до кухонних дверей. Двері щось підпирало, не даючи зачинитися.

Знадвору по крівлі забарабанили краплі дощу — починалася буря. Охоронці сиділи в сторожці, а прислуга перечікувала стихію в себе в кімнатах. Тож сторонніх очей не було.

Вікна стояли задраєні, тож у залі було тільки й світла, що від холодного сяйва сфер — старий чомусь не звелів розтопити каміна.

— Ти знав, що Геларан — небіжчик? — спитав батько. — Ви не можете його знайти, бо Геларана вбили. Мені навіть не довелося поганити рук. Той ідіот сам знайшов свою смерть — поліг на полі битви, в Алеткарі.

Ці слова похитнули крижаний спокій Шаллан.

— Звідки ти дізнався, що я планую втекти? — зажадав пояснень Балат, рушаючи до стола на помості — але Ейліта стримала нареченого. — Хто мене виказав?

Шаллан опустилася навколішки коло того, що блокувало кухонні двері. Грянув грім, і будинок здригнувся. Дверям не давав зачинитися труп.

Маліз. Її вбили кількома ударами в голову. Кров іще свіжа. Тіло ще тепле. Він убив її зовсім недавно. Буря забирай! Він довідався про їхню домовленість, послав по Ейліту, дочекався її появи й лиш тоді вбив дружину.

Це не злочин у стані афекту — її вбивство було покаранням.

«То от до чого дійшло, — подумала дівчина, відчуваючи дивний, відсторонений спокій. — Брехня стає правдою».

«А все через мене». Вона підвелася й, перетнувши залу, підійшла до карафи з вином, яку слуги залишили для батька. Там само стояли й келихи.

— Маліз… — здогадався Балат, який за весь цей час навіть не глянув на сестру. — Вона не витримала й усе тобі розповіла, чи не так? Поглинь її Геєна! Не треба було їй довірятися.

— Так, — підтвердив старий. — Розказала, як миленька. Зрештою…

Залунало тихе шурхотіння — то залишав шкіряні піхви меч Балата. А батьків узяв приклад із синового.

— Ну нарешті ти виявив якийсь натяк на мужність, — промовив старий.

— Балате, не треба, — хапалася за судженого наречена.

— Ні, Ейліто, я більше не пасуватиму перед ним! Не пасуватиму!

Шаллан налила вина.

Вони зітнулися, й батько, перестрибнувши через стіл на помості, обіруч замахнувся й завдав удару.

Дівчина мало що тямила у фехтуванні на мечах. Вона спостерігала за спарингами між Балатом і рештою, але справжні дуелі бачила тільки на ярмарку.

Однак тут ішлося про щось зовсім інше — не дуель, а побоїще: батько знов і знов обрушував меч на Балата, який щосили намагався блокувати його випади власним. Гримотіла криця об крицю — а вінчала какофонію буря. І з кожним ударом зала неначе здригалася. А чи то не від них, а від справжнього грому?

Батько насідав, тіснив Балата, звалив на одне коліно… і зрештою вибив зброю із синових рук.

Невже все справді закінчилося так блискавично — за лічені секунди? На дуелях було зовсім інакше.

Старий грізно височів над Балатом, примовляючи:

— Я завжди зневажав тебе, боягузе. Геларан був