Читати книгу - "Українське письменство"

Тим часом у Самійленка ніякого степенування в чуттях, ніякої ґрадації у вислові, жодних розрахованих на ефект кінців. Авторові сниться сон: велике свято, накриті столи. Приходять гості і, не привітавши господарів, кидаються до їжі:

Гості «набуваються», і разом із тим ростуть їх претензії: господарі на їх наказ мусять приносити на себе бичі, мусять зрікатися своєї честі, гідності, взаємної дружби і товариської солідарності; мусять видати на муку власну матір:

І от тут раптом, у момент найбільшого напруження, коли читач жде ліричного вибуху, жде громів на адресу старої реакційно-дворянської Росії (алегорія досить прозора!), жде чогось на зразок Франкового «Тюрмо народів, обручем сталевим…» — епічна рамка гармонійно і м’яко замикає низку жахливих малюнків:

Лірика, пафос не збуджуються в авторові. Скептичний і неохочий до маніфестування своїх почувань, він не любить показуватись на трибуні і декламувати перед людьми про свої внутрішні болі. Він ховається за свої картини: факти красномовні і говорять самі за себе.

А «Сон» — це ж найгостріша річ у ямбічному надбанні Самійленковому! Другі, як, наприклад, «До поета», не мають і цієї різкості сатиричних контурів: до Ювеналових бичів справа не доходить ніде. Та й якої сатири можна ждати від поета, в основі добродушного та лагідного, що навіть з такої, в умовах нашої дійсності одіозної фігури, як поет-графоман (справжнє громадське лихо!), робить сливе симпатичну постать. Ми готові помиритися навіть з настирливою претензійністю цього невизнаного генія; він так страждає, такий він у нашого поета нещасний та прибитий! Справді: «в його… вірші — лойову вгорнули свічку» («Горе поета»).

Репрезентована в Самійленковій манері м’якість і споглядальність народного гумору привела поета кінець кінцем до утворення своєрідної української редакції традиційного гораціївського, барб’є-лермонтовського ямбу.

Але на цьому значення Самійленка в нашій поезії не обмежується. Не менше знаний він і як творець сатиричного куплету, неперевищений досі представник віршового фейлетону, майстер злободенної версифікації, — як поет, що обточив свою куплетну манеру на тонко відчутих і художньо відтворених «Chansons» Беранже.

До Беранже Самійленко ще ближчий, аніж до Барб’є. Невимушена веселість, ясність, навіть деяка «фривольність» Беранже йому ближчі, як кінець кінцем шорсткуватий пафос автора «Ямбів» та «Ямбів і поем». Але і тут, вірний собі, Самійленко, — прекрасно схоплюючи куплетну форму, вигадуючи яскраво-дотепні рефрени, — перекладати, проте, лінується, перекладає рідко і мало. Тільки три речі з Беранже переповів він по-українськи: «Пташки» (друк. 1888), «Цар Горох» (1897) і «Сенатор» (1906).

Характерне і сумне для історика поезії це припізнення, з яким надійшов до нас Беранже. Поет, що його слава процвіла у Франції в 10—20—30-х роках XIX в., якого «Chansons» виходили між 1815 і 1833 рр. (пригадаймо пушкінського графа Нуліна, що з’являється «в Петрополь» — «С bons mots французского двора, с последней песней Беранжера»); поет, що в російській літературі 50—60-х рр. знайшов талановитого тлумача в особі В. Курочкіна і став популярний (пригадаймо Шевченка, що, повертаючись із закаспійського вигнання,