Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

– В своєму житті Ануш завжди була спочатку жінкою, а потім – королевою. В своїй смерті вона – тільки королева, горда, повна достоїнства. Вона, що не схиляла голову ні перед ким і ні перед чим, схилила її вперше – перед смертю. Коли Ануш і Молитва померли – я не знав, як мені жити далі. Світ перестав дня мене існувати. На кладовищі я стояв навколішки, могилу засипали землею. Мені здавалося, я теж помер. Душа моя була з ними. Я думав, а якщо зараз кинуся в сиру землю, і піду теж? Чи хочу я цього? Вирішив, що все ж ні.

Кожен по – своєму в житті переживає втрату близької людини. Мої Ануш і Молитва, залишилися жити в моєму серці назавжди. Я почав писати книгу, намагаючись воскресити їх у своїх рядках. Так мені ставало легше.

Мені прийшла дуже дивна думка в голову: "Тепер я повністю вільний від усього. І тільки я розпоряджаюся своїм життям. Мені більше ніхто не наказуватиме. Втративши все, я став вільний. Я зібрав свої речі і пішов. Мене ніхто не зупинив. Я довго просидів у цій печері. Думав, що це надасть мені силу. Адже тепер взагалі нічого не страшно. Я був у такому стані, немов уві сні, і міг уявляти абсолютно все. Я пригадував її. Така вседозволеність польоту думки, без якихось обмежень. В моїй пам'яті, вона все ще жива і ми з нею щасливі.

Я змінився. Тому, що я отримав від смерті знак, у мене забрали найближчих людей. Я ніколи не буду колишнім, ніколи цього не забуду. Я не зможу жити так, як наче нічого не сталося. Якщо раніше це був просто жахливий біль, то зараз – стійке відчуття недомовленості. Я розумію, що в мене немає найближчого друга, якому я міг би сказати все і який би мене зрозумів. – Він подивився Дітару в очі, і продовжив. – Я впевнений, що ти розумієш мене, чернець. Ти довів мою справу до кінця, і привів моє Братство сюди.

Я вдячний тобі, за те, що ти зробив.

Ченці звернули увагу на Дітара. Міха теж подивився на нього і Тарсішу, він побачив їх погляд.

– А ви на мене так не дивіться. – Заговорив Міха. – Ви можете йти, ви не цигани.

– Що це означає? – Із здивуванням спитала Тарсіша.

– Тебе ще малятком, принесли з Монастиря, ченці сказали, що тобі там небезпечно. І я прийняв тебе в наш народ, без зайвих питань. В тебе навіть імені не було, і я назвав тебе Тар – Сіша, що означає – подарунок Богів. Я передав тебе в сім'ю мого друга цигана Мартироса. А трохи пізніше до нас прибився хлопець, він був слабкий і дуже зляканий. Ні з ким не говорив, і нікого до себе не підпускав. Тільки ти була йому потрібна. І я відчув, що в тебе з ним зв'язок. Тоді я назвав його Ді-Тар – Божий син. І я виявився правий, адже через стільки років ви разом. І я радий за вас.

А буду ще більше щасливий, коли ви знайдете своїх батьків.

Цигани не пішли далі, Міха прийняв рішення повертатися.

– Ви знаєте, де мене знайти. – Заявив циган. – Золото я забираю.

Сказавши це, він повернув своїх людей.

"Тут вхід у країну Агарту" – свідчив напис біля входу в тунель. Ханой ввійшов першим, не зупиняючись ні на мить. Ченці зайшли слідом за ним. Твердий крок їх засновника, не давав шансу засумніватися в правильності шляху. На стінах були знаки, написані на мові першопоселенців. Це мертва мова. Багато книг Монастиря були на цій мові. Ватанаан зберігає багато таємниць у собі, як і ці місця. Про ці гори ходять страшні легенди.

Розповідь Легези порушувала столітній спокій:

– Люди, що намагаються дізнатися про їх таємниці, проникаючі вглиб, пропадають або повертаються з розумовими розладами. Згідно з місцевими легендами, побудували ці тунелі страшні істоти, а гори нещадно збирають свої жертви.

Ченці рухалися по тунелю, поступово спускаючись вниз. Велика група розбилася на невеликі загони. Ханой йшов перший, ведучи за собою Братство.

– Звідки в тебе такі відомості? – Запитав Агіас.

– Батько часто розповідав про Підземний Світ. – Відповів Легеза. – Я розпитував його, коли був маленьким, а потім вирішив побачити все своїми очима.

– Ти свої очі і в нашу бібліотеку сунув? – Несподівано вставив Дітар.

– Збирати знання не грішно! – Виправдав себе хлопець. – Грішно залишатися неуком.

– Такі… в ці місця не добираються. – Авраал теж підтримував бесіду. – Багато хто залишив тут своє життя. – Він хотів було сказати "люди", але передумав.

Легеза відмітив цю паузу старого.

– Якісь катаклізми перешкодили розумним рептиліям вижити і перемогти людську цивілізацію. Поступово вони вимирали. Представники людей – ящерів дожили до моменту, коли володарем Землі поступово стала людина. В деяких випадках, люди – ящери ставали вчителями примітивних племен людей, як це, на думку ченців, сталося в Індії, де існували легенди про мудрих ящерів.

– Не одна така цивілізація, була створена рептилієподібними людьми. – Помітив Авраал. – В багатьох традиціях і до цього дня шанують таких тварюк. Вони їх називають дракони і зображують згідно зі своїми уявами, але істинний їх вигляд нам не відомий.

– А та статуя в храмі? – Запитав Дітар, батька Авраала.

– Це не просто статуя. – Відповів старий. – Вона доказ того, що ці тварюки існують. Ти або віриш або ні.

– Програвши війну людям, вони багато чого втратили. – Сказав Агіас – Невже вони можуть повернути собі право на цей світ?

Настала тиша. Кроки Авраала були не так швидкі, як у молодих, а Ханой тим часом ставав все далі і далі. Звук крокуючих ступнів порушив голос Легези.

– Кому вдасться знайти Шамбалу і укласти союз з Царем Світу, той буде владикою Світу. Саме з цієї причини практично всі завойовники і тирани цілеспрямовано шукали її. Шанс знову панувати на землі в них є, тому їм і намагаються завадити.

– Яких тільки фантастичних істот не породила людська уява. – Авраал говорив те, про що добре знав. – Очевидці стверджують, що деякі з найнеймовірніших монстрів існують насправді. Точніше, окремі сміливці наважувалися на це і лише одиниці поверталися, але всі вони верталися не сповна розуму. З їх уривчастих фраз можна було зрозуміти, що в заплутаних печерах вони побачили щось таке страшне, що пошкодило їх розум.

І судячи з окремих слів, зустрілися їм живі істоти – люди-ящери з довгими