Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Авжеж…

— Вашого обличчя я щось не пригадую.

— На велодромі було надто багато емігрантів, пане Шварц.

— А ви пригадуєте останні дні перед війною, коли Париж почали затемнювати?

— Ще б пак! Здавалося, ніби увесь світ поринув у темряву.

— Дозволені були тільки маленькі сині лампочки, — вів далі Шварц. — Уночі вони тьмяно світилися на перехрестях вулиць, місто не лише потонуло в темряві — воно наче захворіло в тій холодній синій пітьмі, від якої людей аж морозило, хоч надворі було літо. У ті дні я продав один з малюнків, успадкованих від небіжчика Шварца. Хотів, щоб у нас було побільше готівки. Але час для продажу був несприятливий. Торговець, до якого я звернувся, давав дуже мало. Я не погодився і забрав малюнок. Кінець кінцем я продав його багатому кінодіячеві-емі-гранту, який вважав, що цінності певніші за гроші. Останній малюнок я віддав на схов власникові готелю. Потім, якось надвечір, по мене прийшла поліція. Двоє ажанів. Вони сказали мені, щоб я попрощався з Гелен. Вона стояла переді мною бліда, очі в неї блищали.

— Це неможливо!.. — повторювала вона.

— Як бачиш, можливо, — заперечив я. — Згодом вони прийдуть і по тебе. Краще нам не викидати паспортів, а зберегти їх.

— Так і справді буде краще, — сказав один із поліцаїв; він добре говорив по-німецьки.

— Дякую. А чи не міг би я попрощатися без свідків? — звернувся я до нього.

Поліцай глянув на двері.

— Коли б я хотів утекти, то давно міг би це зробити, — зауважив я.

Він згодився. Ми з Гелен пішли до її кімнати.

— Коли вже щось сталося, то виглядає воно зовсім інакше, ніж коли говориш про це заздалегідь, правда? — сказав я, обіймаючи Гелен.

Вона вирвалася з обіймів.

— Як мені довідатись, де ти?

Ми говорили про те, про що звичайно говорять у таких випадках. У нас були дві адреси: готель та ще один француз. Раптом у двері постукав поліцай. Я відчинив.

— Візьміть із собоїр ковдру, — нагадав він. — Може, й на день-два, а втім, візьміть краще ковдру і що-небудь поїсти.

— У мене немає ковдри.

— Я тобі принесу, — втрутилась Гелен. Вона хутко спакувала мені продукти, що були у нас в номері. — Це тільки на день або два? — запитала вона поліцая.

— Щонайбільше, — пояснив він. — Треба перевірити особисті дані тощо. La guerre, madame…[36]

Ці слова пізніше нам доводилося чути досить часто.

Шварц витяг з кишені сигару і запалив.

— Ви ж це й самі знаєте — спершу чекаєш у відділку поліції, весь час прибувають емігранти, яких виловлюють, наче небезпечних нацистів, потім у заґратованій машині тебе везуть до префектури, а там знову чекаєш і чекаєш без кінця і краю… Ви теж побували у префектурі[37]?

Я кивнув.

— Я там просидів два дні, — відповів я. — На ніч нас водили у великий підвал для вугілля, там ми спали на ослонах, а вранці виходили звідти чорні, як сажотруси.

— Ми цілими днями сиділи в тому кінозалі, — розповідав далі Шварц. — Ми не милися і незабаром мали вигляд справжніх злочинців, за яких нас і вважали. Георґ, сам того не сподіваючись, помстився-таки мені, хоч і з запізненням; коли він приїздив, то дізнався про нашу адресу через префектуру, хтось там допоміг йому. Ґеорґ не приховував, що він — член нацистської партії. І ось за те мене, як нацистського шпигуна, тепер допитували по чотири рази на день, намагаючись дізнатися про мої стосунки з Георґом і про ставлення до націонал-соціалістської партії. Спочатку я сміявся, надто вже все це було абсурдним. Але потім помітив, що й абсурд може стати небезпечним. Що так воно було в Німеччині, про це свідчить саме існування гітлерівської партії. Але тепер, здавалось, і Франція, країна раціоналізму, стає небезпечною під спільним тиском державної бюрократії та війни. Ґеорґ, сам того не знаючи, підклав мені бомбу сповільненої дії — адже коли під час війни на тебе дивляться як на шпигуна, то це не жарт.

Щодня надходили нові партії наполоханих людей. На фронті з моменту оголошення війни ще нікого не вбито — то ж була «кумедна війна», як дотепники охарактеризували той період війни, — але над усіма нависла примарна атмосфера нехтування людським життям та індивідуальністю, яка, немов чума, поширюється в час війни. Люди перестали вважатися за людей — їх класифікували за військовими категоріями, поділяли на солдатів, здатних або нездатних до військової служби громадян та ворогів.

Уже на третій день перебування там я відчув себе висотаним. Частину арештованих Кудись вивезли. А ті, хто лишився, пошепки розмовляли між собою, спали або їли; ми вже звикли до мінімальних проявів життя. Та це було ще півлиха; коли рівняти до німецького концтабору, то життя наше було просто комфортабельне. Найбільше, що могли ми схопити, — це стусана або штовхана, якщо не досить швидко виходили куди треба. Але ж влада — то завжди влада, і поліція лишається поліцією в будь-якій країні світу.

Я був дуже стомлений від допитів. На підвищенні під екраном сиділи рядочком, широко розставивши ноги, озброєні поліцаї в мундирах — наша сторожа. Напівтемна зала, брудний, голий кіноекран і ми внизу — усе це видавалось символом безрадісного життя, в якому можна бути лише в’язнем або сторожем, а сам ти можеш тільки мріяти про те, який фільм хотів би побачити на тому голому екрані — учбовий, комедію чи трагедію. Бо, зрештою, не було куди дітись від того екрана, не було куди втекти від зголоднілого серця і тупоумної влади, яка діяла так, наче вона вічна і втілює право, тоді як усі екрани світу давно вже спорожніли. «Отак воно завжди буде, — думав я собі. — Нічого вже не зміниться, згинеш так, що ніхто й не знатиме». То була одна з відомих вам годин — коли згасає будь-яка надія.

Я кивнув головою на знак згоди.

— Година пасивного самогубства. Уже не чиниш опору й останній крок робиш по інерції і майже бездумно.

— Та зненацька двері розчинилися, — вів далі Шварц, — блимнуло жовте світло коридорної лампочки, і з’явилась Гелен. Вона несла в руках кошик, дві ковдри і хутряне пальто. Я впізнав її по тому, як вона тримала голову, впізнав її ходу. На мить вона зупинилась, а тоді пішла шукати мене по рядах. Пройшла зовсім близько, але-мене не помітила. Майже як тоді, в оснабрюкському соборі.

— Гелен! — гукнув я.

Вона обернулась. Я підвівся. Геле^ придивлялася до мене.

— Що вони тут з вами виробляли? — гнівно запитала вона.

— Нічого особливого. Ми ночували у