Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Чи пам’ятаєш ти якісь подробиці, що їх ми могли б перевірити? — запитав Ренарін. — Імена? Місця? Події, які можна було би відслідкувати в історії?

— Цього разу я побував у місці, що зветься Жарокам’яною цитаделлю, — відповів Далінар.

— Ніколи про таке не чув, — сказав Адолін.

— Жарокам’яна цитадель, — повторив князь. — У моїй візії поблизу неї точилася якась війна. Променисті бились на передовій. А тоді відступили до фортеці, де й полишили Сколки.

— Можливо, нам вдасться розкопати щось в історії, — запропонував Ренарін. — Який-небудь доказ того, що така цитадель існувала, або ж того, що Променисті нічого схожого не робили. І тоді ми дізнаємося, щó стоїть за твоїми видіннями — істина чи ілюзія. Адже так?

Далінар мимоволі кивнув. Така перевірка ніколи не спадала йому на думку — почасти тому, що він із самого початку повірив у їхню правдивість. Однак щойно в нього з’явилися сумніви, як він радше став схильний приховувати й замовчувати зміст побаченого. Проте якби він знав, що бачить правдиві події… що ж, тоді хоч можна було б не брати до уваги божевілля. Це б не розв’язало усієї проблеми, але дуже допомогло б.

— Ох, не знаю, — сказав Адолін, який був налаштований скептичніше. — Батьку, ти говориш про пору, що передувала Ієрократії. Чи зможемо ми нарити щось у хроніках?

— Хроніки часів, коли жили Променисті, загалом збереглися, — зауважив Ренарін. — Це не така сива давнина, як дні мороку чи Епохи Вісників. Можна було би проконсультуватися в Джасни. Хіба ж вона не цим займається? Як вериститалійка?

Далінар глянув на Адоліна.

— Схоже, варто спробувати, сину.

— Можливо, — погодився той. — Однак ми не можемо сприймати існування одного-єдиного місця як доказ. Ти міг почути десь про цю Жарокам’яну цитадель, а тоді долучити її до видіння.

— Що ж, — сказав Ренарін, — ти, напевно, маєш рацію. Та якщо побачене батьком — просто галюцинації, нам, поза сумнівом, вдасться спростувати декілька епізодів. Хіба ж може бути так, щоби про кожнісіньку деталь, з якої скористалася його уява, він довідався з переказу чи хроніки? Хоча б деякі фрагменти цих видінь мають виявитися чистими фантазіями.

Адолін неквапливо кивнув.

— Я… Твоя правда, Ренаріне. Так, це хороший план.

— Треба приставити до мене одну з писарок, — сказав Далінар. — Щоби я надиктовував їй видіння, доки вони ще свіжі в пам’яті.

— Атож, — погодився Ренарін. — Що більше ми матимемо деталей, то легше нам буде підтвердити — чи спростувати — побачене тобою.

Далінар скривився, відставив келих убік, а тоді підійшов до синів і сів поруч.

— Гаразд, от тільки кому ми доручимо записувати за мною?

— У тебе цілий штат секретарок, батьку, — сказав молодший.

— І кожна з них — дружина чи донька одного з моїх командирів, — зауважив князь. А як іще він міг пояснити? Йому було боляче виглядати слабким навіть перед власними дітьми. Якщо ж чутки про побачене ним розповзуться серед офіцерів, то це, чого доброго, підірве бойовий дух. Можливо, колись і настане час сповістити про все його людям, але доведеться діяти акуратно. А крім того, було б дуже бажано самому розібратися, чи при здоровому він глузді, а вже тоді втаємничувати сторонніх.

— Так, — сказав Адолін, кивнувши — хоч Ренарін і досі виглядав спантеличеним. — Я розумію, про що ти. Але, батьку, ми не можемо дозволити собі чекати на повернення Джасни. На це знадобляться місяці.

— Згода, — погодився Далінар. І зітхнув. Існувала й інша можливість. — Ренаріне, пошли гінця до своєї тітки Навані.

Старший син кинув погляд на батька, здійнявши брову.

— Гарна ідея. Хоч я гадав, що ти не схильний покладатися на неї.

— Я покладаюся на її вміння тримати слово, — змирившись із неминучим, відказав Далінар, — і не зраджувати чужого довір’я. Вона була посвячена в мої плани щодо престолозречення, і про це не довідалася жодна жива душа.

Навані чудово вміла тримати, що треба, у секреті. Значно краще, ніж його придворні дами. До певної міри він міг покластися й на них, але збереження таємниці на кшталт цієї вимагало довіреної особи, надзвичайно обачної в словах і думках.

А це означало — Навані. Користуючись отриманою інформацією, вона неодмінно знайде спосіб вертіти ним, як сама захоче, зате його люди точно ні про що дізнаються.

— Іди, Ренаріне, — звелів Далінар.

Той кивнув і підвівся. Він, очевидно, вже оговтався після нападу й твердим кроком попрямував до дверей. Коли брат залишив їх удвох, Адолін підійшов до батька.

— Що ти робитимеш, коли нам вдасться довести, що я маю рацію і вся річ у твоїй голові?

— Якась частина мене хотіла б, щоб саме так і сталося, — відказав Далінар, дивлячись, як за Ренаріном зачиняються двері. — Божевілля лякає мене, але це хоча б дещо звідане, щось таке, чому можна зарадити. Я залишу князівство на тебе, а сам лікуватимуся в Харбранті. Проте якщо це не галюцинації, тоді переді мною постане інша проблема: чи приймаю я те, що мені показують? І для Алеткару може виявитися куди краще, якщо моє психічне захворювання підтвердиться. Принаймні так буде легше для всіх.

Син розмірковував над його словами, стиснувши зуби і морщачи чоло.

— А Садеас? Його розслідування, схоже, наближається до завершення. Що нам робити?

Це було слушне запитання. Адже саме проблеми, спричинені тим, що князь довіряв видінням щодо атестації Садеаса, і призвели до найпершої сварки батька та сина.

«Об’єднай їх». Це був не просто наказ із візій. Такою була Ґавіларова мрія. Об’єднаний Алеткар. А чи не дозволив Далінар цій мрії — підсиленій почуттям провини через братову смерть — підштовхнути себе до побудови надприродних обґрунтувань, що необхідно сповнити волю покійного?

Він сумнівався. Хоча ненавидів сумніви.

— Гаразд, — промовив князь. — Даю тобі дозвіл готуватися до найгіршого — на той випадок, якщо Садеас виступить проти нас. Накажи офіцерам зберігати бойову готовність і відклич усі роти, котрі патрулюють дороги, відганяючи розбійників. Якщо той виступить із заявою, ніби це я вчинив замах на Елгокара, ми замкнемося в таборі й ударимо на сполох. Я не маю наміру дозволити йому привести мене на ешафот.

Адоліну, здавалось, полегшало.

— Дякую, батьку.

— Сподіваюся, до цього не