Читати книгу - "Українське письменство"

про рецидив туберкульозного процесу в легенях, про підвищення t°, про загальне ослаблення організму, що не дає їй змоги писати докладніше. Останній з видрукуваних листів 14.III.1911 р. (др. М. Возняк висловлює здогад, що листування продовжувалось і після цеї дати) описує подорож Л. У. з Єгипту на «маленькому італійському пароплаві», «дуже дешевому, але зате урядженому по-літньому (зовсім без грубок)», де «жити можна було тільки під трьома ковдрами». Тільки в Константинополі удалося сісти на кращий пароплав і попасти в ліпші для життя умови. Результатом подорожі було п’ять поезій (очевидно, з циклу «З подорожньої книжки», кн. І. стор. 333—344), написаних «закляклою від морозу рукою в книжечці для записування видатків». Habent sua fata libelli, — жартує з цього приводу Л. Українка, ориґінально пристосовуючи афоризм старого латинського граматика.

Про літературні справи найдокладніше говорить Л. У. в четвертому листі, і, очевидячки, одповідаюічи своїй кореспондентці на запросини взяти участь в літературній битві «радян» та «хатян», во ім’я «оздоровлення української літератури». Леся Українка від участі в дискусії одмовляється і приводить 5 арґументів на виправдання своєї позиції: «1) на таких просторах (Телав — Київ — Каїр) вести полеміку неможливо, бо на кожний «обмін думок» ітиме по 1½ (а по звичаях наших редакцій і по 6) місяці, публіці обридне за тим стежити, і вона на нас рукою махне, 2) не почуваю в собі нікоторого талану до полеміки, а для справжньої критичної статті не можу зібрати матеріалу, 3) відповідь поета чи белетриста критикам… ніколи нікого з публіки не переконує, бо вважається, що се «голос пристрасний», 4) маю так мало сили, що мушу її щадити для виконання того, що я можу зробити ліпше і з більшим пожитком для рідної літератури, і 5) я теж не мала змоги стежити за всіма перипетіями тієї «брані» і боюсь чогось наплутати». Що ж до «оздоровлення» української літератури, то Л. Українка дивиться на те скептично: «Тут зусилля окремих людей мало поможуть (хоч звісно: «всякое дерзание — благо»), бо наша література і критика живуть в ненормальних обставинах — вони перш усього не мають за собою справжньої читаючої публіки».

В листі п’ятому (дата Hélouan, Egypte, 24/IV.1910) — зустрічаємо гострий докір на адресу українських редакцій. Н. Кибальчич, очевидно, жалілася на звичаї «Української хати», бо Леся Українка їй відповідає: «Щодо «Укр. хати», то Ви мене такими spéciments не здивуєте, J’en аі vu de toutes les couleurs. Адже, напр., «Вісник» все виробляє форму моїх віршованих творів, хоча я виразно просила «лишити мої гріхи на моїм сумлінні», виробляє старанно, аж до повної руїни розміру». «Подумаєш, хутко 30 літ буде, як я вперше взяла перо в руки для віршів (правда, я його трохи зарані взяла), а мене все ще виправляють… либонь, я так і помру «молодою письменницею», що без редакторської ферули не судна і кроку ступити»… «Не знаю, чому, напр., в рос. літературі ні один редактор не важиться виправляти якого-небудь Андрея Бєлого etc., а мене всі «виправляють» — невже я гірша від Андрея Бєлого? Не думайте, що се в мені манія непогрішимості говорить, ні, мої редактори запевне мудріші від мене, тільки навіщо вони мені розмір псують?..»

Наведені виписки, розуміється, не вичерпують усього матеріалу, який дають видрукувані заходом д-ра Возняка листи. Але й вони показують, який цікавий матеріал таїть у собі листування Л. Українки і як ясно освітлює воно її літературну позицію. Хіба не характерно? Критика «Ради» видається їй занадто публіцистичною, не озброєною в спеціально літературну ерудицію; представники «літературного аванґарду» з «Укр. хати» смішні їй своєю претензією засвоювати «останній крик моди» тоді, як ще «треба учити а, Ь, с…» — риса, яка, до речі, не стала анахроністичною і досі, — а журнальні редакції своїми замахами на її авторську індивідуальність так прекрасно в’яжуться з літературними образами її героїв, що мусять жити і працювати в оточенні глухоти й нерозуміння (Річард Айрон — «У пущі», поганин філософ Теокрит серед християнської громади — в ненаписаній драмі. (Збірн. «Арго», 1914 р., стор. 39).

1925

Бласко Ібаньєс. Хатина
Бласко Ібаньєс. Валенсійські оповідання{147}
Бласко Ібаньєс. Хатина. Нове поправлене видання. Переклав з іспанської Володимир Самійленко. Редакція та передмова С. Савченка. ДВУ. «Універсальна бібліотека», № 23. Київ, 1925. Стор. 272. Ц. 55 коп. Бласко Ібаньєс. Валенсійські оповідання. Переклад з іспанської Волод. Самійленка. Редакція та передмова С. Савченка. ДВУ. «Універсальна бібліотека», № 22. Київ, 1926. Стор. 231. Ц. 50 коп.

Власно Ібаньєс не належить до найяскравіших письменників Заходу і своєю популярністю, здається, більше зобов’язаний ідеям, які обстоює, аніж різкій своєрідності літературного обличчя. Як свідчить сам автор передмови, проф. С. Савченко, він мало не ввесь вийшов з натуралістичної манери Золя; звідси у нього і реалістичні малюнки буденного життя, інтерес до середовища, «колоритність природи, побуту, обставин». Звідси у нього і неприхована, скоріше навіть підкреслювана одвертість найбрутальніших сцен і постатей («людина-звірина») — як, напр., весь епізод з одрізаним ухом у «Валенсійській відважності» — або потворна грубість «Дімоні», зм’якшена тільки тактовним і людяним кінцем оповідання. Так само, як і Золя, Ібаньєс, при всьому своєму натуралізмі, любить романтичні, сказали б ми, ефекти і гострі ситуації. Прикладом може послужити оповідання «Службовець», де ув’язнений журналіст зустрічається з катом,