Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Далінаре, їй із тобою не можна, — промовив голос Навані зі столика поруч кушетки Шаллан.

Походив він від Фрактала: дівчина, приймаючи ванну, без найменших докорів сумління послала його шпигувати за тими двома — адже, зрештою, в них ішлося про неї.

— Ця мапа… — заперечив Далінарів голос.

— Вона намалює тобі ще ліпшу — її й візьмеш із собою.

— Навані, їй не зобразити те, чого вона не бачила. Шаллан має бути там, із нами, замальовуючи закономірності в структурі Рівнин, коли ми підступатимемо до центру.

— Нехай це робить хтось інший…

— Нікому іншому таке не до снаги, — заперечив Далінар із благоговінням у голосі. — За чотири роки цих закономірностей не розгледів жоден із наших розвідників чи картографів. Вибач, але якщо ми збираємося розшукати паршенді — мені без неї не обійтися.

Шаллан здригнулася. Щось вона не надто вправно приховує свій художницький хист.

— Вона ж щойно звідти — з тих жахливих Рівнин, — промовив голос Навані.

— Такого більше не повториться. Вона буде в безпеці.

— Якщо тільки вас усіх не переб’ють, — огризнулася жінка. — Якщо вся ваша експедиція не обернеться катастрофою і я знову не позбудуся всіх, кого маю. — На цих словах Фрактал зробив паузу й додав власним голосом: — Тут він обійняв її, зашепотів дещо таке, чого я не розчув, а потім вони зовсім зблизилися й стали видавати цікаві шуми. Я можу їх відтворити…

— Не треба, — відмовилася Шаллан, зашарівшись. — Це особисте…

— Як хочеш.

— Я маю вирушити з ними, — промовила дівчина, — й, завершивши мапувати Рівнини, знайти, як зіставити отримані дані зі старовинними мапами, де позначено Осідище Бур.

Присяжну браму можна було розшукати лише в такий спосіб. «Якщо тільки її не знищило те саме, що розкололо Рівнини, — майнуло в свідомості. — І навіть коли я її таки знайду, то чи зможу бодай відчинити?» Подейкували, наче відкрити прохід було до снаги лише комусь із Променистого лицарства.

— Фрактале, — тихенько спитала Шаллан, стискаючи кухоль із гарячим вином. — Я ж не Промениста, адже так?

— Гадаю, ні, — відказав той. — Поки що ні. Я не певен, але для цього, здається, треба ще трохи попрацювати.

— А як же ти можеш не знати?

— За часів Променистого лицарства мене не було. Це складно пояснити. Я існував завжди — ми не «народжуємося», як люди, й не вмираємо в справжньому сенсі, як ті ж таки люди. Криптики вічні — як вогонь або вітер. І як усі спрени. Тож я радше був, але не в нинішньому стані — не… не усвідомлюючи…

— Не мав здатності мислити? — уточнила Шаллан. — Як ті спрени, що збираються довкола, коли я малюю?

— Навіть гірше, — відказав Фрактал. — Я був… усім. У всьому. Ні, мені не до снаги пояснити — для цього бракує слів. От якби мовою математики…

— Але ж поміж вас, поза сумнівом, є старші — давніші — Криптики, які жили ще тоді?

— Ні, — тихенько відповів спрен. — Немає жодного з тих, що спізнали зв’язок.

— Ні єдиного?

— Усі загинули, — пояснив їй Фрактал. — У нас це означає «втратили здатність до мислення», бо сила як така незнищенна. Тепер колишні Криптики — так само, як і ненароджені — природні закономірності. Ми намагалися відродити їх до життя — але марно. Мммм. Може, якби їхні лицарі були досі живі, то чимось зарадили б…

Прародителю бур. Шаллан щільніше загорнулася в ковдру.

— То перебили цілу расу?

— І навіть не одну, — серйозним тоном відказав Фрактал. — На той час спренів, які здатні мислити, було менше, й представники кількох наших рас здебільшого перебували в зв’язку. Вцілілих зосталося дуже мало. Вижив той, кого ви називаєте Прародителем бур, і ще дехто. А решта — тисячі наших — загинули під час події, яка зветься у вас Ренегатством.

— Не дивно, що ти певен, наче я тебе вб’ю.

— Це неминуче, — заперечив той. — Кінець кінцем ти зрадиш наші обітниці й тим умертвиш мене, позбавивши розуму — але воно того варте. Такі, як я, надто статичні. Ми, щоправда, постійно змінюємось, але однотипно — знов і знов. Це складно пояснити. А от у вас вирує життя. Щоб прийти сюди, у ваш світ, я був змушений чимало покинути. Мій перехід був… непростий, і пам’ять повертається до мене повільно, але я радію цій нагоді. Так. Ммм.

— Відкрити прохід може лише Променистий, — сказала Шаллан і пригубила підігріте вино — їй подобалося, як те зігріває зсередини. — Але ми не знаємо ні як, ні чому. А може, я зійду за Променисту, і брама спрацює?

— Можливо, — припустив Фрактал. — Або ти могла б попрацювати й піднятися над собою. Бо ти маєш зробити ще дещо.

— Проректи Слова? — спитала дівчина.

— Ні, Слова ти прорекла вже давно… — сказав спрен. — Тобі бракує не слів, а правди.

— Але ж ти надаєш перевагу брехні.

— Ммм. Еге, і ти таки брехунка — та ще й неабияка. А втім, твої дії — не просто брехня, а брехня впереміш із правдою. І ти маєш пізнати одне й інше.

Шаллан замислено сиділа, допиваючи вино, аж раптом двері розчахнулися й до вітальні влетів Адолін. Забачивши наречену, княжич завмер, і його очі нестямно округлились.

Шаллан підвелася й усміхнулася йому.

— Здається, вийшло негоже: я не зуміла…

І змовкла, коли той схопив її в обійми. От не щастить! А в неї саме був наготові бездоганно влучний дотеп, що його вона крутила в голові весь час, доки приймала ванну.

А втім, у його обіймах було добре. Він-бо ще ніколи не йшов із нею на більший фізичний контакт — тож виживання в неможливій ситуації мало свої переваги. Шаллан обвила його руками, відчуваючи крізь однострій спинні м’язи, і вдихала запах Адолінових парфумів. Княжич не відпускав її кілька секунд, але цього було мало, тож дівчина — повернувши голову й притиснувшись до його вуст — вирвала поцілунок.

Від поцілунку Адолін розтанув і не відсторонився від неї. Але зрештою ота блаженна мить добігла кінця. Наречений узяв її голову в долоні й, дивлячись у дівочі очі, всміхнувся. А відтак знову схопив її в обійми й засміявся своїм нестримним, заразливим сміхом — щирим і непідробним, що його так любила Шаллан.

— Де ти був? — спитала вона.

— По одному відвідував великих князів, щоб поінформувати їх про батьків ультиматум: або вони долучаться до нашого генерального наступу, або навіки заживуть слави відступників від Пакту помсти. Батько гадав, що це відволіче мене від… е-е… від тебе.

Не випускаючи її рук, княжич відсторонився й дурнувато всміхнувся.

— Мені треба стільки тобі намалювати, — промовила Шаллан, всміхаючись у відповідь. — Я бачила прірводемона.

— Мертвого, так?

— Бідолашного.

— Бідолашного? — зі сміхом перепитав Адолін. — Шаллан, побачити живого прірводемона — це вірна смерть!

— Майже стовідсоткова.

— Я й досі не можу повірити… Ну, тобто, ти впала в провалля. Я мав би тебе врятувати. Шаллан, прости мені — але я спершу кинувся до батька…

— Ти вчинив так, як мав учинити, — сказала дівчина. — Жодна душа на тому настилі не мала