Читати книгу - "Кременецький звір"

— Добре, хай цей дурень справді бачив щось. Хай він бачив вовкулаку. Та чого б тому Звіру приходити в одне й те ж місце? Чому саме на цю задрипану галявину? Чому зараз? — голосно сичав Мнішек, цокаючи зубами від холоду. Голота кивнув у бік Василя, що, почувши шепіт, повернув до них свою зарослу жорстким, як кабаняча щетина, волоссям морду. Ліценціат аж головою покрутив.

«Господи, якби я таку мармизу зустрів у лісі, то злякався б більше, ніж того перевертня, якого ми марно тут чекаємо».

— Василь сказав, що тут його бачив не лише він. А й ще кілька людей з села, що зараз бояться поткнутися навіть на городи, бо так перелякалися! — упевнено шепотів Голота. Він і сам уже відчував, що ніякого Звіра вони сьогодні не побачать, проте вперто випромінював спокій і впевненість.

— Може, то вони того Василя й бачили! Подивися на нього, якийсь кабанячий сенатор. Або король! — прошепотів Мнішек, неначе вгадавши Голотині думки.

Голота, що сидів, стискаючи в руках древню пищаль, врешті втратив терпець, повернувся до Мнішека і також зашелестів приглушеним голосом:

— То їдьте до Кременця, пане Міхале! Чого ви тут сидите? Я приїду згодом.

— І кинути вас одних? За кого ти мене маєш??? — люто заворушив губами Мнішек і замовк, ображено відвернувшись.

«Ну й добре. Може, оце заспокоїться нарешті наш змерзлий магнатик, хай поображається. Та й тихіше буде», — подумав Голота про Мнішека, що демонстративно повернувся в інший бік і тепер роздратовано барабанив пальцями по своєму міланському пістолю. Голота скосився на проводжатого, що сопів трохи в стороні, озброєний лише довгою рогатиною, яку він тяг із собою, незважаючи на всі Голотині кепкування.

«Якщо збрехав, сучий син, голову тобі одіб’ю» — ніжно подумав Голота, а Борода, наче відчувши його погляд, злякано скосив очі на ліценціата.

Уже йшло до вечора, подув холодний вітер, стало вже аж зовсім незатишно. Навіть натяку на вовків, лисиць, диких кабанів, турів, вовкулаків, пекельних створінь або залізоносих босоркань[31]не було. Голота все більше й більше відчував себе дурнем, але здаватися не хотів. Надто вже переможно на нього дивився Мнішек, що шкірив зуби в посмішці, як тільки ліценціат повертав до нього голову. Все частіше тривожно оглядався й Василь, який добре розумів, на кого впаде злість панів, якщо засідка буде марною. Мисливець потроху відповзав від похмурого Голоти, готовий дати стрекача будь-якої миті. Врешті ліценціат подивився на небо, де саме з’явилася перша зірка, сплюнув і став на коліно. Коза, побачивши Голоту, зрозуміла, що нарешті відіграла свою небезпечну роль, радісно сіпнула рогатою головою.

— Пане Міхале, досить на мене вже дивитися своєю отруйною посмішкою. Так, я визнаю, що програ... — закінчення слова застрягло Голоті в горлянці, адже краєм ока він помітив якусь тінь, що шугнула до нього збоку...

Ще продовжуючи говорити, він розвернувся, тримаючи перед собою піщаль. Користі від пукалки було приблизно стільки ж, як, скажімо, від граблів чи лопати, тож він просто дивився, як Звір відірвався від землі у стрибку. Почувся тріск і гуркіт — то Мнішек вистрелив зі свого міланського дива, та не влучив. Голота заплющив очі, однак важкого тіла, що зносить із ніг та шматує кігтями і зубами, так і не відчув. Він похитнувся, розплющив одне око. Поруч на землі конав Звір. Химерна істота харчала й судомно раз по раз смикалася своїм довгообразим тілом, неначе воліючи витягти з закривавленого боку довгий стирчак. Величезна неоковирна рогатина бородатого Василя, який, притиснувши пудові кулаки до грудей, зараз злякано дивився на страшну пащу у червоній піні, прохромила диявольського Звіра наскрізь.

Розділ 13

У якому друзі почуваються тріумфаторами, але впевнюються, що немає нічого мінливішого за славу

Цок-цок-цок. Копита коней змушували дзвеніти кременецьку бруківку, і звук розходився Широкою, що застигла немов зачарована. Вулиця, на якій ще хвилину тому вирував галасливий людський потік, завмерла й заніміла. Міщани зачаровано глипали і, повертаючи голови аж до хрусту у в’язах, не відводили очей від Голоти й Мнішека, які хиталися зі сторони в сторону на втомлених конях. Хтось дивувався поверненню нещодавно зниклого сина покійного галицького старости, через якого поставили на вуха все місто, хтось вдивлявся в хитру мармизу його супутника, який надто вже нагадував пройдисвіта. Однак більшість затихала, коли дивилася на страшні ікла химерної тварюки, величезна туша якої звисала з худого крупу кобили. Супроводжувані поглядами завмерлих людей Голота та Мнішек врешті завернули на Ринок. Там їх уже чекали.

Ліценціат потяг на себе поводи й зіскочив із коня перед Хохриттером, який спирався на палицю, виблискуючи на сонці лисиною й окулярами. До них усе підходили й підходили люди, трохи далі в натовпі Голота розгледів Ярину Ястжембець, яка аж рота відкрила від здивування. Голота відвернувся, швидким непомітним рухом підкрутив вуса й уперся кулаком у бік, набувши героїчно-лінивого вигляду.

Досі висіла мертва тиша. Задоволений ефектом ліценціат ухопився за вузол шворки, якою Звір був прив’язаний до коня. Важко посунувшись, туша впала прямо до ніг лікаря. Той відразу присів біля мертвого Звіра, торкнувся його ікл. А ще за кілька секунд він підняв голову й подивився на Голоту знизу вверх.

— Це ж звичайний вовк.

— Так, Canis lupus[32], магістре, — струснув головою Голота й повів очима по затихлій юрбі. — Голова, чотири лапи, хвіст. Величезний, три lokieca[33], центнер ваги, але лупус. Старий облізлий вовк. А ви кого хотіли бачити, лікарю, Жеводанське чудовисько[34]? Пекельного вогнедишного дракона? Три голови та вісім хвостів, прибулець із дев’ятого кола пекла? Тоді вам до тих довбнів, які розповідають казки. Вони вам розкажуть сотню історій про вовкулаків, перевертнів й іншу нечисть. Про величезного сома, що їсть рибалок у ставку, або пекельного діда, що заводить у болото... — зневажливо скрививши губи, проказав Голота. — Я навіть скажу, чого він нападав на людей. Знаєте, ні? Бо лапа в нього перебита, нічого вже не міг уполювати.

Люди, які пильно слухали Голоту, не пропускаючи